Мені довелося переїхати жити до дітей. Вони проживають в однокімнатній квартирі, яка дісталася мані від матері. Я ніколи їх не виганяла і зараз цього не робитиму. Нехай живуть. Я буду рада нашому сусідству.
Чому ж я переїхала? Ми прожили з чоловіком майже двадцять п’ять років. Він не піднімав на мене руку, не зазирав до пляшки, але він був нікудишнім сім’янином. Мій чоловік любив сходити на ліво. Він нічого поганого в цьому не бачив. Для нього провести ніч з жінкою, як випити пива.
Я дізналася про його зради, коли доньці виповнилося три роки. Заробляла мало, батьки допомогти не могли. Я залишалася з чоловіком, бо не мала змоги піти. Прогодувати себе і дитину, я змогла тільки через десять років.
Доньці минув тринадцятий рік. Я працювала на хорошій роботі. Чоловік навпаки ж, приносив грошей менше. Пройшло декілька місяців і годувальником сім’ї стала я. Чоловік не сумував. Він не шукав підробітку, не хотів змінювати роботу. Чоловік вирішив більше часу приділяти своїм жінкам. Гроші витрачав на них. Сімейного бюджету ледь-ледь вистачало на трьох чоловік. Навіть тоді я не знайшла в собі сміливості піти від нього. Я вважала, що доньці потрібний тато. Обов’язково потрібний! Який-небудь, але нехай буде.
Донька виросла, поїхала від нас і почала своє життя. Після її від’їзду, мене охопив сум. Я й не уявляла, яку важливу роль грала дитина в моєму шлюбу. Я зрозуміла, що ми з чоловіком майже не розмовляємо. В нас взагалі немає інтересу один до одного. Він живе своїм життям, а я своїм. Донька розмовляла з нами обома. Вона переказувала мені, як там батько, а йому — як мати. Самі ми не спілкувалися і не помічали цього. Чомусь і тоді я залишилася з ним. Напевно, сила звички.
Терпець увірвався, коли я побачила жіночі валізи в нашій прихожій.
— Знайомся, це Анна. Моя k0xa_nka. Вона буде жити з нами. Я вже заніс її речі в твою кімнату. Розклади їх, а ми тут поки поговоримо. — Люб’язно сказав мені чоловік.
— А я де буду?
— Я потім про це подумаю.
Саме тоді я пішла. Донька прийняла мене з відкритою душею. Вона раділа за мене. Невпинно хвалила мій вчинок.
— Мамочко, давно треба було його кинути! Як добре, що ти нарешті зібралася з силами.
Зять не виказував ентузіазму від спільного проживання зі мною. Квартирка однокімнатна. Місяця мало. Донька хотіла постелити мені на ліжку, але я її відмовила. Вона довго заперечувала, щоб я спала на підлозі. Довелося її запевнити в користі спання на підлозі, коли тобі за 40.
Зять фиркав з перших днів моєї появи. Я не хотіла з ним сваритися. Сталася робити все, аби діти не сварилися. Прибирання лягло на мене. Донька готувала та проводила вільний час зі мною. Вона щиро раділа моїй появі. Казала:
— Я раніше була постійно втомлена. Спочатку робота, потім прибирання, готування, а жити коли? Геть нічого не встигала! Як добре матусю, що ти зараз з нами.
Зять же постійно щось шепотів доньці. Я шкірою відчувала, він говорить про мене. Зять старався уникати мене, хоча в однокімнатній квартирі це важко зробити. Він не спілкувався зі мною. Після роботи намагався довше там затриматися, аби не бачити мене.
Якось я випадково підслухала розмову дітей про мене.
— Твоя мама скрізь соває свого носа. — Шипів зять.
— І це ж куди мама його всунула?
— Господи, в наші шафи, комод та столи! Невже ти не бачиш?
— Не бачу. Це називається — прибирання. Як вона ще повитирає пилюку та поскладає речі, які ми, до речі, розкидуємо повсюди?
— Та вона спеціально взяла на себе прибирання, щоб безкарно лазити по нашим речам! Чому вона не взяла на себе готування їжі?
— Коли ти на себе щось візьмеш? — Не витримала донька. — Моя мама дозволила нам жити в її квартирі, вона прибирає наші речі, поки я працюю та готую їжу. Ти що робиш? Ходиш чотири рази в тиждень на роботу та гуляєш з друзями!
— Але…
— Це мамина квартира і вона нікуди звідси не піде. Крапка.
Моя донька має рацію, але ж я й дітей не збираюся проганяти. Нехай живуть. Вони мені не заважають. Зять трішки драматизує. Чомусь він бачить в мені ворога. Сподіваюся, зять заспокоїться і більше не буде сваритися з соєю дочкою через мене.
