Втомлений Рома, як ніколи поспішав додому, сьогодні по телевізору починався важливий матч, який він мав дивитися з татом, як раптом почув голос старенької сусідки: «Синку, прошу, допоможи!».
На лавочці, майже лежачи, сиділа сусідка з п’ятого поверху, Ольга Миколаївна, він уже почав шукати поруч з нею пакети, які вона, мабуть, попросить занести додому, але нічого такого знайти не зміг. Тоді він і помітив, що у руках вона тримає маленького чорнявого брудного котика, якого у ту ж мить почала просовувати йому.
– Синку, будь ласка, викинь його десь в інших дворах. То мої внуки годину тому його принесли, бо ж якщо тут покину, то завтра знову він у нас вдома буде! – швидко сказала вона, просунула хлопцеві котеня і пішла геть.
Роман уважно поглянув у голубі оченята котика, який з довірою почав муркати й вирішив, що забере його поки додому, а там все і вирішиться якось.
Не встиг Рома зайти у квартиру, як на порозі стояла незадоволена мама.
– Так і знала, що та Ольга Миколаївна його тобі запхає! Це ж якою потрібно бути, щоб використовувати дитячу добру душу! А ти на мене не дивися, він з нами жити не буде! – тараторила мати, доки маленьке котеня тихо м’якнуло і вмить вона перевела погляд на нього, у якого голосно забурчав животик, мабуть, давно нічого не їв.
Схоже, у жінки прокинувся материнський інстинкт і вона швиденько понесла його на кухні попутно кричачи синові, щоб той швиденько роздягався і йшов обідати, бо скоро все охолоне.
– Ну чого ж ти такий неакуратний? Уже вся мармиза у молоці! Ще й лапи зараз будуть! – говорила мама до котеняти, що налягав на молоко так сильно, ніби жінка стояла з годинником і у нього залишалось кілька секунд, щоб повноцінно наїстися.
Рома, побачивши цю картину, посміхнувся, й рушив до тата у вітальню, було зрозуміло що котеня і без нього впорається, він уже «заламав її руки» ще кілька чуттєвих «мяв» і вона точно піддасть на його маніпуляції. У вітальні тато сидів з таким виразом обличчя, мов знав, що зараз відбувається на кухні, бо інших варіантів і бути не могло.
Через рік Мурчик став повноцінним членом родини, якого любили й поважали та обов’язково давали йому «оплату» за ласку – їжею та ніжними погладжуваннями щовечора.
А на днях до них забігала Ольга Миколаївна, яка вражено запитувала, яка ж порода у їхнього красивого котика, а мама лише розсміялась й сказала, що вона ж нам його і подарувала. Хоч і впізнати у ньому того самого брудного кошенятка було майже неможливо.
