Багато років минуло з того часу як ми закінчили школу, коли ми останній раз бачили одне одного. Шкільні роки пролетіли як мить, але спогади про ті дні залишалися живими в їхніх серцях. Кожен з нас мав свій шлях у житті, різні мрії та виклики.
Як співається у пісні Кузьми Скрябіна: “годинник вперто роки рахував і так, як вмів, так і зробив…”
Переступаючи останній раз шкільний поріг ми з моїми однокласниками навіть подумати не могли як складеться доля кожного з нас та як швидко пролетить час перед тим, як ми зустрінемося знову.
І ось нарешті зустріч однокласників, я перебувала в передчутті чогось цікавого та невідомого.
Ми зустрілися в тому ж закладі, де святкували випускний. Це була особлива подія, що створила в нас змішані почуття радості та тривоги.
Першою на зустріч прийшла наша староста Ілона, вона завжди була надзвичайно відповідальною та пунктуальною. Ілона стала успішною письменницею та мала настільки зайнятий розклад, що мало коли могла знайти час для особистих зустрічей. Ілона чекала з нетерпінням зустрічі зі своїми колишніми однокласниками, адже вони були її джерелом натхнення для багатьох персонажів її книг.
Поступово, один за одним, на місце зустрічі приходили інші однокласники. Були ті, кого доля посилала перебратися на іншу сторону світу: Ліза стала визнаною архітекторкою в Нью-Йорку, а Макс працював науковцем в Японії. Інші вибрали більш спокійне життя ближче до рідного міста: Даня відкрив свою власну кав’ярню, а Іра стала видатним лікарем в лікарні поруч зі школою, де ми колись навчалися.
Проте найбільшою новиною було те, що наші однокласники Катерина та Олег створили сім’ю. Ми, звичайно, підозрювали, що між ними щось є, проте вони так ретельно приховували свої почуття, що наші підозри не мали основи. Історія їхнього кохання дивовижна: після закінчення школи їх шляхи розійшлися, вони мали свої сім’ї, але в обох не склалося подружнє життя з їхніми половинками. Потім вони почали шукати один одного та відновили спілкування. Зараз у них вже двоє дітей та ми дуже щасливі за Катерину та Олега.
Після важкого періоду ознайомлення із новими життєвими ситуаціями, зустріч набула особливого розмаху та ми вже спілкувалися так, ніби й не було цих двадцяти років розлуки. Розмови про минуле, смішні історії, які відбулися з нам під час навчального процесу із задоволенням знову заповнили наші уста. Були моменти суму, коли ми згадували однокласників, які більше не з ними, хоча й збереглися в пам’яті.
Поодинці кожен з нас замислювався про те, як школа змінила наше життя, як однокласники були важливими у вирішальні моменти, але найголовніше, як шкільні роки залишили невиразний слід, який сплітав долі. Ми були свідками одне одного, як забави та проблеми перетворювалися на незабутні спогади.
Зізнаюся, я боялася цієї зустрічі по причині того, що знаю як час змінює людей. Переживши різні життєві події, людина змінюється сама, дехто стає більш черствим, дехто більш знервованим. Та мало хто залишається вірним собі та зберігає віру в людей.
Мені здавалося, що ця зустріч була призначена для того, щоб кожен міг похизуватися своїми досягненнями та відчути таким чином свою перевагу. На щастя, цього всього не сталося.
По закінченні зустрічі, коли ми прощалися, нас огорнула тепла хвиля ностальгії. Зібратися знову було не просто, але ця зустріч нагадала кожному, як важливо зберігати зв’язки з тими, хто колись був поряд.
