Мабуть, я не стану першою, хто ділиться подібною історією, але я таки наважусь. Наважусь тому, що мені в край необхідна порада та підтримка. Рідні мене не розуміють та лише дорікають.
З чоловіком ми одружились після закінчення інституту і в шлюбі вже понад дванадцять років. Звісно мені прекрасно відомо яка роль відведена жінці та усі її обов’язки. Чоловік багато працював, щоб забезпечити нашу сім’ю всім необхідним. Я своєю чергою з усіх сил намагалась його підтримати, займалась домом, готувала усілякі смаколики. Мало-помалу з гарної, життєрадісної, самодостатньої жінки я стала перетворюватись на безкоштовну домашню робітницю. Мені страшенно бракувало уваги та любові чоловіка.
У шлюбі в нас народилось троє чудових дітей, які стали змістом мого життя. Вісім років я не вилазила з декрету. Виховання дітей лежало виключно на мені, адже чоловік постійно пропадав на роботі.
Коли декретна відпустка нарешті завершилась, я була на сьомому небі від щастя. Нарешті я вирвусь з дому та почну по-справжньому жити. Звісно, я гадала, що тепер чоловік візьме на себе половину обов’язків, але помилилась. Тепер окрім гори домашніх обов’язків, які нікуди не ділись, з’явилась ще й робота. Крім мене, в дома ніхто палець об палець не вдарить. Ні чоловік, ні діти не хочуть за собою навіть брудну тарілку помити, не кажучи вже про інше.
Чоловік категорично відмовляється мені хоч в чомусь допомогти. Стверджує, що дуже втомлюється на роботі й зовсім немає сил. Проте я ж теж працюю і втомлююсь ні трішки не менше за нього. Зарплата у мене пристойна, то ж роботу міняти не хочу. Та й до того ж я стільки років чекала можливості нарешті вийти на роботу, що нізащо не відмовлюсь від неї. Тепер я відчуваю себе жінкою, а не домогосподаркою. Я можу одягнути красиву сукню, зробити макіяж, вкласти волосся, на обід зайти з колегами у кафе, поспілкуватись про щось окрім дітей чи домашніх справ. Мою працю нарешті цінують, а не сприймають як належне.
З чоловіком я вже неодноразово підіймала цю тему, але все завжди закінчується однаково: я жінка, тому я повинна займатись домом та дітьми, а не працювати. Свої погляди він змінювати не хоче.
Одного дня чоловік затримався на роботі трохи довше, то ж я втомлена прилягла на диван і задрімала. Прокинулась від того, що він штовхає мене у плече та каже: “Я повернувся з роботи голодний, а вона спить без задніх ніг! Вечерю я сам маю собі гріти чи що?”. Відверто кажучи, я була просто ошелешена. Я страшенно втомилась від роботи та хатніх справ, а він розбудив мене лише для того, щоб я загріла йому їжу! Невже він так сильно перетрудився б, якби взяв тарілку з завчасно приготовленою мною їжею, поставив у мікрохвильову піч натиснув на потрібну кнопку?
Ситуація повторилась ще декілька разів. І тоді моє терпіння луснуло. Я зібрала свої та дітей речі та вирушила до батьків. Я ж прошу не багато — трішки відпочинку, допомоги, любові та турботи. Я завжди вважала, що в сім’ї це нормальні речі про які навіть не потрібно казати. Я сподівалась, що батьки зрозуміють мене та підтримають, але сильно помилилась. Батько заявив, що раз чоловік не хоче мені допомагати поки я працюю, то значить треба кидати роботу та займатись домом. Чоловік — голова сімейства й останнє слово має бути за ним. Мама лише підтримала батька. Крім того, вони попросили чимшвидше покинути їх квартиру, бо вони хочуть тиші та спокою, а троє малих дітей їм заважають.
Я просто шокована цією ситуацією. Невже я й справді маю проміняти свою кар’єру та щасливе життя, на прибирання та готування? Прошу, порадьте як повпливати на рідних…
