Моя сестра відійшла на той світ, а її дитина залишилася без сім’ї. Я не хотів втрачати свого племінника. Покликав дружину на серйозну розмову. Самі ми дітей не мали. Не виходило в нас народити, хоча я дуже хотів дитину.
Я сподівався на підтримку дружини. Почав розмову одразу з головного. Розповів детально про проблему, про своє хвилювання. Вона ойкала та клала руку на серце, тим самим показуючи, яка вона ш0k0вAнA ситуацією.
- Яка біда. Бідний хлопчик. Що з ним тепер буде?
- Люба, я хочу його забрати. Це мій племінник і…
- Куди забрати?! – Жаль на обличчі дружини швидко змінився подивом. – Я не хочу бачити в квартирі чужу дитину!
- Тобто, чужу?! Це мій племінник, люба. Розумієш? Більше ніхто не може його забрати.
- Геть ніхто?
- Так.
- А може…
- Ти підтримаєш мене?
Дружина не спішила відповідати. Вона про щось довго думала.
- Скільки йому? – Спитала вона.
- Вісім.
- Господи! Це доросла дитина. В нього характер сформований, якісь звички. Раптом ми не вживемося?
- Мусимо спробувати. Я буду все життя жалкувати, якщо не заберу його до нас.
Дружина дала згоду не охоче. Мене це дивувало. Вона любила дітей, завжди вміла знайти до них підхід, що зараз не так? Може вона хотіла свою дитину? Шкода, але в нас не виходило впродовж семи років. Сам Господь дає нам шанс стати батьками, а дружина впирається і не хоче скористатися ним.
Коли хлопчик вперше переступив поріг нашого будинку, дружина привітала його холодно. Я намагався відшліфувати гострі кути. Було важко. З дитиною не виникало проблем. Василько поводився тихо. Він ніяк не міг оговтатися від страшної події. Я не хотів робити йому ще гірше. Він міг відчути себе зайвим через дружину.
Час йшов, дружина поступово звикала до Василя. Якось я застав їх за грою в доміно. Василь міг годинами грати у цю гру. Потім дружина навчила його грати в карти. Вона мала цікаве минуле, тому навчила хлопчика всіляким фокусам та трюкам. Звісно, показала як махлювати, куди ж без цього.
Якось вони вжилися. Я помітив, що й Василь придивлявся до моєї дружини. Згодом, вони знайшли спільну мову. Стали найкращими друзями, які вже мали від мене секрети. Я радів, що колись послухав своє серце та зміг переконати дружину взяти хлопчика до нас.
Пройшло чотири роки. Своїх дітей ми так і не маємо, але в нас є Василь. Він заміняє нам геть усіх. Хлопчик надзвичайно веселий та допитливий. Завдяки йому ми змогли стати батьками. Відчули, що це таке, коли тебе люблять просто так. Дякую Богу за такий подарунок. Шкода, що сестрі це вартувало життя.
