Виріс cup0т0ю. Про своїх батьків Петро нічогісінько не знав. Колись, в дитинстві, йому хотілося знайти сім’ю. Він мріяв зустріти своїх маму і тата. Тихенько, щоб інші не засміяли, Петро малював свою майбутню сім’ю.
В дитинстві він був нікому не потрібним. Хлопець відчував глибокий смуток, який зжерав його зсередини. Він намагався загасити біль вuпuвk0ю та цuгApkAmu. ПAлuтu почав надзвичайно рано. Йому виповнилося шість, коли старші покликали його до себе.
— Хочеш з нами гуляти? — Спитали Петра.
— Угу. — Сказав пухкенький Петро.
— Тоді затягуйся! — Рудий хлопчина дав Петру цuгApky. Хлопець навчився пAлuтu через дві затяжки.
На навчання Петро не пішов. Він тверезо себе оцінював. Розумом не обдарований, зовнішність така собі, ще й товстий. Після дитячого будинку, Петро пішов на роботу вантажником. Квартиру знімав разом з хлопцями, які колись дали йому cuг_ApEтy. Хлопці давно жили разом. Вони посвятили Петра в доросле життя.
Здається, хлопець непогано влаштувався. Дах над головою був, роботу знайшов, у вільний час вuпuвAв з друзями. Ніяких проблем, одні радощі!
Петро дивився уважно на своє ліжко. Старі простирадла з жовтими плямами, подушка пахне пилюкою, над головою висить маленька картинка лісового пейзажу. Ліжко старе. Його точно зробили ще за часів СССР. Що ще мав хлопчина? Старий збірник казок. Його подарували вихователі на випуск Петра. Зарплата в п’ять тисяч гривень не дозволяла жити окремо. Хоча, хлопець не горів бажанням покидати своїх друзів.
Спочатку одружився Василь. Він знайшов чудову дівчину з власною квартирою. Потім від них пішов Степан. Згодом поїхав Юрій. Він зібрав потрібні документи і поїхав за кордон працювати. В квартирі залишилися Петро та Артур. Друг бігав на побачення до дівчини. Петро чудово розумів, що Артур скоро покине його.
У всіх були сім’ї. Вони створили їх самотужки. Тільки Петро не міг владнати своє особисте життя. Він хотів мати рідних, як всі нормальні люди.
Петро повертався додому без настрою. З роботи вигнали. Зарплату не дали. Настрою не було.
Артур з’їхав через півроку. Петро залишився сам. Нова робота не перекривала грошові витрати хлопця. Він заліз в борги. Життя котилося шкереберть. З жінками не клеїлося. Чому? Петро не розумів. Він давно виріс, але в душі жевріла надія створити сім’ю. Тридцять не за горами, а жінки досі немає.
— Синку! Вділи бабці хвильку! — Петро повністю поринув у свої думки. Він вийшов в магазин за чаєм. Його гукнула бабуся.
— Щось сталося?
— О це набрала баба повні торби, а донести не може. — Пожалілася стара.
Петро мовчки взяв пакети.
— Господи, дякую тобі, що послав мені цього молодика! — Сказала бабуся, піднявши голову до неба.
Бабуся жила недалеко. Петро заніс пакети в квартиру. Оселя бабуся мала охайний вигляд. Багато старих меблів, але в чудово стані. Скрізь живі квіти та великий чорний кіт. Схожий на Бегемота із «Майстра та Маргарити». Бабуся говорила безліч слів подяки. Вона відмовилася відпускати чоловіка додому, без винагороди.
— Голубці, котлети, борщ, вареники чи може тобі курки врізати? — Бабуся накрила цілий стіл.
— Та що ви бабцю! Я чаю вип’ю. Мені більше нічого не потрібно.
— А ну циць! Бери їж! Не гоже старих людей ображати!
Петро трішки повпирався. Протистояти бабусі було важко. Такої смачної їжі чоловік ніколи не їв. Бабуся наклала йому повну тарілку. На десерт витягла Київський торт. Петро спробував заперечити, але бабуся швидко закрила йому рота.
— Мамо, я вдома. — Пролунав жіночий голос з прихожої.
— Ой, в тебе гості! — На кухню зайшла висока чорноволоса жінка. Вона витягла з сумочки дві шоколадки і, поцілувавши бабусю в щоку, вийшла.
— Це Оксаночка. — Сказала бабуся. — Донечка моя.
Петро згадуватиме той день з теплотою. Як добре, що він пішов за чаєм. Чудово, що прислухався до совісті і допоміг бабусі. Стару звали Василина. Вона жила з донькою багато років. Оксана була заміжня, але розлучилася. Вони з чоловіком мирно розірвали шлюб. Оксана описала свої стосунки з колишнім, як «важкі, але значущі для її життя». Вони з Петром розписалися через два роки. Чоловік переїхав до Василини та Оксани. Великий чорний кіт з радістю прийняв нового члена сім’ї. А що думав Петро? Він не міг повірити в своє щастя. Нарешті в нього з’явилася справжня сім’я.
