У мене було зовсім не легке життя, зізнаюсь вам чесно. Та й не могло бути інакше, адже мій чоловік п0мер ще у молодому віці, залишивши мене одну із трьома дітьми і господарством. Мені довелось стати сильною і незалежною, щоб подбати про все самотужки.
Я не знаю, як мені вдалось пережити ті перші роки, після смерті чоловіка. Мені довелось прогодувати дітей, а одна із них, заледве навчилась ходити, коли я повернулась до роботи. А окрім того, доводилось дбати про город, щоб були свої овочі на зиму. Трохи легше стало лише після того, як старша донька пішла до 5 класу. Вона змогла потрохи допомагати по дому, та й залишалась не надовго із молодшими, коли я мусила відлучитись. Звісно, що сусідка теж за ними наглядала, але я могла не хвилюватись за них.
Та й із приготуванням їжі та прибиранням з’явились помічники, тож ввечері я нарешті могла просто полежати і відпочити після важкого дня.
А потім, я й не помітила, як мої діти повиростали і закінчили навчання. Я дуже пишалась ними.
Особливо радісною стала новина про те, що старша донька виходить заміж. Ми всі готувались до цієї радісної події і вітали старшеньку. І чоловік їй дістався порядний, тож я знала, що віддаю дитину у хороші руки. Раділа, що вона зможе побудувати щасливе життя і готова була допомогти у цьому.
Проте оплатити весілля виявилось дуже не просто. Звісно, що сім’я нареченого вклала чималу суму, але все ж, що могла запропонувати я? Довелось працювати вдвічі більше, щоб віддати гроші, позичені на організацію весілля.
А через два роки і син зібрався одружуватись. Історія повторилась, адже попри велику радість, на мене чекала ціла гора роботи, для оплати свята, адже це все-таки син.
А ще через декілька років і наймолодша зібралась заміж. Сусіди вже не були такі доброзичливі, як раніше. Не знаю, що на них найшло, але вони почали говорити, що я навмисно вирішила повіддавати усіх дітей у чужі руки, щоб організувати власне життя.
Мене дуже засмучувало те, що люди, яких я знаю усе життя, можуть мати про мене таку думку. Але нічого поганого у тому, що діти рано створили свої сім’ї, не бачу. Добре, що вони знайшли своє щастя і скоро зможуть допомагати і мені. А я готова допомагати їм у всьому, у чому вони попросять.
Проте, довго теревенити про мене їм не вдалось. Я вже була готова знову багато працювати, коли старші діти вирішили самотужки оплатити весілля для наймолодшої. Це була їхня подяка, за мою тяжку працю.
Тепер я не можу явити себе щасливішою. Усі ті важкі роки були варті того, що я маю зараз маю. До мене постійно приїжджають діти у гості. Я бавлю внуків. Тепер я набагато менше працюю, о оплачую лише своє життя. Єдина річ мене засмучує. Чоловік не мав змоги побачити це все.
