Того дня я поверталася з роботи пізно і трамвай був майже порожнім. Я сіла на своє улюблене місце в куточку і сонно притулилась до вікна. Проїхала зупинку, а потім помітила, що між сидінням і стіною щось є. Це була чоловіча барсетка. Трохи провагавшись, я відкрила її. Там були різні картки, велика пачка грошей та дорогий телефон. Сон як рукою зняло! Що з цим усім робити? Найлогічнішим було відкрити телефон і зателефонувати комусь зі знайомих цього роззяви. Але ґаджет виявився заблокованим, очевидно, розблоковувався відбитком пальця.
Несподівано телефон у моїх руках задзвонив. Я відповіла. Це був власник всього цього добра, він благав повернути йому знахідки за винагороду. Я, звичайно ж, погодилася. Я вірила, що все в житті повертається бумерангом, тому й намагалась не робити нічого поганого іншим людям.
Ми домовилися про зустріч наступного дня в невеличкій кав’ярні. Забудько виявився досить приємною людиною, цікавим співрозмовником і галантним чоловіком на ім’я Мирослав. Гроші, що лежали в його гаманці, були не зовсім його: це була заробітна платня працівникам фірми, власником якої він був. Чоловік наполегливо пропонував матеріальну винагороду, але я відмовлялася. Тоді він запропонував пригостити мене морозивом і кавою з найдорожчим тістечком, яке було в цьому кафе. На це я погодилася.
Ми довго спілкувалися, а потім домовилися про нову зустріч.
Відтоді минуло два роки. Це були найщасливіші два роки в моєму житті: ми з Мирославом встигли одружитися і народити донечку. Непогана вийшла винагорода за повернуту барсетку!
Іноді я з жахом уявляю, що було б, якби я тоді спокусилася на дорогий телефон і пачку грошей. Мені стає страшно від думки, що в цьому випадку я б ніколи не зустріла свого коханого чоловіка і не мала б прекрасної доні.
Добро повернулось до мене бумерангом.







