Було в моєму житті декілька смішних випадків. Коли я навчалася в коледжі, ми з подругою прогулювали пару в парку. Діло було зранку. Ми сіли навпроти спортивного майданчику. На ньому вже зібралися декілька десятків хлопців та чоловіків. Вони виглядали неперевершено! Їхні рельєфні тіла, з накачаними м’язами, манили наші очі. Ми, наче школярки, дивилися на них короткими поглядами. Не хотіли здатися занадто зацікавленими. Вони теж дивилися на нас, але іншим поглядом. Думаю, вони бачили в нас звичайну публіку. Їм подобалося показувати свої м’язи. Вони хотіли ловити на собі жіночі погляди.
Коли ми зібралися з подругою, щоб піти, один з хлопців заговорив з нами. Він сказав:
— Дівчатка, ви куди? Хто ж буде на нас дивитися та захоплюватися?
Інші хлопці, за його спиною, залилися сміхом. Подруга не могла дозволити, щоб хтось над неї кепкував. Вона гордо подивилася в очі тому хлопцю і промовила:
— Ніхто на вас не дивиться! Ви нам взагалі не цікаві!
Хлопці більше не сміялися. Говорила подруга впевнено. Вони їй повірили.
Ми швидко пішли. Подруга обернулася, щоб в останнє глянути на гарних хлопців. Саме в цей момент вона спіткнулася і обдерла собі всі коліна. Хлопці, велике їм дякую, сміялися, але ноги подруги врятували. Як же вона мліла, коли один з тих красенів бинтував їй ноги!
Я запізнювалася на прийом ло лікаря. Машина зламана, маршрутка затрималася, а йти пішки не вихід. Занадто далеко проводив прийом мій лікар. Я йшла до нього вперше. Гадки не мала, як він виглядає. Коли я була на середині шляху, мені подзвонили і сказали, що прийом перенесли, бо лікар занедужав. Як іронічно! Вперше в житті була такою злою.
Вирішила все одно приїхати туди. Хотіла посваритися з персоналом. Чому тільки я повинна злитися? В мене зник настрій, отже і в них не буде.
До мене підсів молодий чоловік. Від нього віяло якимось позитивом. Чоловік щось запитав, я відповіла. В нас зав’язався діалог. Я хотіла з кимось поговорити про невдалий день.
— Що за лікарі пішли? Я їхала на прийом до одного пройдисвіта. Відклала всі свої справи! Що я маю в результаті? Ні справ, ні прийому в лікаря!
— А чому він пройдисвіт? — Поцікавився мій співбесідник.
— Захворів! Вдома він не зміг зрозуміти, що хворий, а ось на роботі до нього дійшло! Ну що за люди?! Сидів би вдома. Я б теж сиділа.
Чоловік слухав з посмішкою.
— Маєте рацію! Безвідповідальна особа, той ваш лікар. Напишіть на нього скаргу. Нехай всі в лікарні знають, який він поганий.
— А напишу! Немає чого все спускати на гальма! Потрібно боротися за свої права!
— Повністю з вами згоден!
Ми вийшли на одній зупинці. Йшли в одну сторону. Я запідозрила дещо, але сподівалася, що помиляюся. Ми разом підійшли до лікарні. Чоловік зайшов в будівлю, як до себе додому. Я вже йшла червона, наче рак. Коли я підійшла до дверей свого лікаря, вгадайте кого там побачила? Мого співрозмовника з маршрутки. Він щиро мені посміхався. Виявляється, він забув телефон на роботі. Довелося їхати назад. Захворів він якось неочікувано навіть для себе. Поки я стояла в дверях вся червона, мій лікар вибачився за свій недуг та запропонував провести прийом.
— Я боюсь скарг, тому готовий виконувати свою роботу, навіть будучи хворим! — Сказав чоловік з посмішкою.
В той день, мене послухали і дали направлення на обстеження. Сидячи на прийомі, я все ще червоніла. Сором не покидав мене надзвичайно довго. Я завжди дивилася на підлогу, коли приходила до свого лікаря. Він завжди сміявся з мене і казав:
— Добрий день! Сьогодні цей пройдисвіт, — при цих словах, він показував руками на себе, — абсолютно здоровий і готовий вас лікувати! Кажіть, що болить?
