Будинок, в якому ми проживаємо – новобудова комфорт класу. Тобто всі, хто тут проживає при грошах, та знають, що таке відповідальність перед своєю родиною. Всі та не всі. Є в мене одна сусідка, яка всі свої справи, відносно власних дітей на мене намагається спихнути. Чим далі, тим веселіше.
В неї є маленька донька трьох років. Вже ходить до місцевого садочка. В одну групу з моїм сином.Там ми й познайомились. Почали ходити в гості на вечірню каву одне до одного, по черзі забирали діток з садочка.
Все ніби гарно складалось, аж ось, одного дня наша люба сусідка вирішила просто зникнути. Ні машини біля будинку, ні дійсних контактів, нічого. Була моя черга забирати малюків додому, тому подумала, що можливо, на роботі затримується. Повернулась з дітьми й все та ж картина. Вдома нікого не було.
Забрала Малечу до себе додому, нагодувала, помила, в ліжечко тепленьке поклала. Не можна було, щоб малюк щось запідозрив. Дитина не винна у вчинках матері.
Жінка не повернулась ні за тиждень, ні за місяць, ні рік… Весь цей час хлопчик жив у нас. Не могла я його до будинку дитини віддати, або що. Марійка з Єгорчиком гарно ладили. Та й ми з чоловіком теж полюбили його як власного сина. В результаті, наші побоювання, що мати хлопчика не повернеться, підтвердились.
Вирішено було всиновити малого. Прив’язались ми до нього. Віддати кудись було б звірством. Й так мати вчинила жахливо. Ось так в мене з’явився ще й синочок. Дивно, несподівано, проте різниці між рідною донькою та ним, я не бачу, та не відчуваю.
