Прийшла до доньки в гості. Двері мені відчиняє зять. Пішли на кухню пити чай. Питаю, де донька? Вона в кімнаті, робить уроки з внучкою. Йду до них, а там цікава сцена. Сидить внучка над зошитом. Плаче крокодиловими сльозами. Донька грізно схилилася над нею. Каже:
— Ну, скільки можна сидіти над цією задачею? Все ж просто! Скільки яблук було в Ігната?
— Три. — Пищить внучка.
— А в Злати?
— П’ять…
— А разом?
— Не знаю! — І знову страшенний потік сліз.
Повертаюся назад на кухню. Я почуваюся дивно. Якось не затишно мені від побаченого. Я теж колись так стояла над донькою і примушувала вчитися. Вона робила зі мною уроки впродовж п’яти класів. Всі виконання домашніх завдань були через сльози, соплі та крики. Ми не спали до пізньої ночі. Я видирала сторінки зошитів, якщо мені не подобалося написане. Донька починала плакати з новими силами. Лягали спати в два ночі, адже треба було все зробити правильно та ідеально.
Я не очікувала, що донька перейме мої методи виховання. Зараз, через роки роздумів і аналізу, я зрозуміла свої помилки. Не потрібно було стояти над головою дитини. Треба давати їм змогу вчитися. Це дитині потрібно навчитися рахувати та писати. Мама це вже вміє.
— Давно вони там сидять? — Питаю в зятя.
— Години три. Вони тільки мову зробили. Ще читання, там вірш треба вивчити. Малюнок намалювати про сім’ю і ось, — він тицьнув пальцем в сторону дитячої кімнати, — математика ще не готова.
Я сіла пити чай, а сама думаю: «Необхідно щось робити».
— Слухай, може до чаю їх покличемо? А так розумію, вони ще довго робитимуть уроки. — Запропонувала зятю.
— Ну, можете спробувати.
Я пішла до доньки. Внучка все ще плакала. Я делікатно покликала доньку. Вона зла, червона від гніву, кинула зошита на ліжко.
— Мамо, щось сталося? Ти печиво взяла? В нас там ще цукерки є. Пригощайся.
— Слухай, доню. Може ви чаю з нами вип’єте? Або ходім поговоримо, поки внучка самотужки зробить завдання?
— Мамо, яке сама! Вона елементарні числа скласти не може! Ми годинами сидимо над простими задачами! Якщо її саму залишу, вона взагалі нічого не буде робити.
— Звідки така впевненість? Може спробуємо? Доню, ти ж сама втомлюєшся. Ну, диви. Тільки нерви собі дратуєш. Дай дитині самій написати. Я впевнена, в неї вийде.
Донька стояла з схрещеними руками. Вона обдумувала мою пропозицію.
— А раптом вона помилок наробить? — Нарешті донька здалася.
— У вас є чорновик?
— Ні.
— То заведи! Нехай туди пише, а ти перевіриш і тоді внучка спокійно перепише. Чуєш, Ганнусь? — Я звернулася до внучки. — Давай ти саменька на окремому зошиті зробиш завдання, мама перевірить і тоді ти перепишеш в основний зошит. Добре?
Внучка все ще плакала.
— Як закінчиш, бабуся дасть тобі шматок торта.
— Добре! — Через сльози, погодилась дитина.
Ми сиділи спокійно на кухні. Доньку час від часу сіпало піти в кімнату. Вона не могла дати дитині свободу. Я її чудово розумію. Сама така була.
Що я точно зрозуміла за своє життя, так це те, що дітей потрібно привчати до самостійності з ранніх років. Треба залишати їх з холодною каструлею супу, щоб вчилися його гріти, і давати їм свободу в виконані домашнього завдання. Якщо дитина не навчиться самотужки робити завдання, горя не минути. Як же університет чи коледж? Там мами не буде! Треба самому науку пізнавати. Дитина відчуватиме себе жахливо незатишно.
Мама, яка витрачає багато часу за уроками дитини, не встигає виконувати свої обов’язки. Вона крутиться, як білка в колесі. Приготуй, прибери, на роботу сходи, уроки зроби. Можна дах загубити в такому темпі. Хочеш піти за продуктами, щоб вечерю приготувати? А уроки хто робитиме?! Без мами ми не можемо. Потрібна мамина присутність. І все. Біда! Як одночасно готувати та робити домашнє?
Пройшло сорок хвилин. Внучка сама прийшла на кухню з чорновиком. Донька взялася перевіряти математику. На диво, всі завдання правильно виконані. Так, багато виправлень, але сама зробила. Внучка сяяла від гордості. Вона одразу нагадала мені за торт.
— Йди перепиши в чистовик й буде торт.
Я не знаю, що краще вплинуло на внучку: торт чи відсутність мами над головою, але з тих пір вона сама робить уроки. Донька ходить щаслива. Каже, в неї з’явилося безліч вільного часу, який вона може витратити на іншу роботу. Різко стало багато часу, який донька витрачає на відпочинок чи випічку чогось смачненького.
