Всі свої нажиті блага я заробив сам. Виріс в дитячому будинку, тож допомагати було нікому. Крок за кроком я йшов до того, щоб мати де жити, на чому їздити, та давати таким само знедоленим людям шанс заробити копійку та надію на майбутнє. Я як ні хто знав, що це все невимовно важко.
Зараз мені сімдесят чотири роки. В мене є два сини та трійко внуків. Хлопцям я завжди намагався дати все, що в моїх силах. Напевно, це й спаскудило їх. Вони знали, що якщо самі не зароблять кошти, то батько так чи так допоможе. Не покине ж в скрутній ситуації. Я і не покидав. Тоді мені здавалась, що все роблю правильно. Всі батьки допомагають своїм дітям…Але ж ні.
Вчора я став свідком однієї цікавої розмови між синами. Вони разом сиділи на кухні, попивали спокійно з бокалів конячок, та розмовляли, кому що дістанеться після мого відходу. Я й сам розумію, що не молодшаю, але це вже наглість… Все життя віддавав своїм дітям все, а їм і того мало. До слова, працювали вони на роботі для галочки. Основу бюджету робив я.
Їхня розмова здалась мені такою нахабною, що розізлила до глибини душі. Раніше я планував, щоб справа мого життя належала їм порівну, щоб вони продовжили її, та мали гарний дохід. Проте зараз моя думка в коріння змінилась. Спадковість я переписав на онуків. У вісімнадцять років воно вступає в дію. Гадаю, протягну до того часу. А синочків сьогодні ж відправлю на свої хліби. Нехай відчують, наскільки важко дістаються блага. Можливо, хоч цінувати почнуть.
