– Привіт мої крихітки, до школи йдемо? – запитую я задумливо своїх синів – близнюків.
Життя продовжується. Після кінця починається початок. Мабуть, трішки заплутано мовлю. Після щасливої долі, може бути трагедія, а після неї є друге життя. Воно зовсім інше, але є. І можу навіть сказати, що знову знайшов щастя.
З молоду я був перспективним молодим чоловіком. Красень, мимо якого не проходила гарненька дівчинка, весь час намагались чим-небудь мене задіти. Дефіциту уваги від дівчат мені аж ніяк не бракувало. Гарний хлопчина в розпалі років вступає на медичний факультет вищого навчального закладу, закінчив якого з красним дипломом та отримав кваліфікацію сімейного лікаря.
Після закінчення університету, студентів, які навчалися на державному замовленні, по розподілу відправляють в маленькі містечка, де є вакантні місця сімейних лікарів. Тому я вимушений був їхати в обласне невеличке містечко працювати лікарем.
Після проживання в місті, населення в якому понад міліонна населення, заїжджаючи в маленьке містечко, таке відчуття, що попав у велике село, де всі практично знайомі та знають один одного. Від управління лікарні мені надали житло в якому я повинен проживати, доки не знайду чогось іншого. Комендант гуртожитку завів мене в малесеньку, квадратів дванадцять кімната. Але так, як я був один, на перший час мені цього достатньо.
Ось настав мій перший робочий день, дуже бентежний, тому що посада лікаря дуже відповідальна – це здоров’я людини за яке ти давав присягу Гіппократа. Прийшовши в лікарню, я познайомився з головним лікарем. Мені показали та розказали мій відділок та мої обов’язки.
Інформація про те що, молодий лікар після інституту почав приймати в обласній лікарня поширилась по місту дуже швидко. Тому майже в перший мій робочий день, черга була як ні до кого з лікарів. А я з новими силами та знаннями, як міг намагався допомогти людям. Звідти й пішла моя слава, як дуже чуйного та уважного лікаря.
.За роботою мені було ніколи познайомитись з колективом та хоч якось настроїти дружні відносини. Одного дня, коли було більш-менш людей, я нарешті в обід вибрався в кафе, яке знаходилось поблизу нашої лікарні. Зайшовши в приміщення я не відразу розгледів її. Зазвичай в обідню перерву не має вільних місць в цій кав’ярні І сьогоднішній день був не виключенням. Взявши каву я намагався знайти вільне місце, але мої старання були марні. І тут я бачу біля віконця, за столиком є вільне місце, де сидить дуже симпатична дівчина. Підійшовши до неї я попросив дозволу присісти поруч, тому що стоячи пити не зовсім удобно та пообіцяв що не буду заважати, просто присяду поруч. На що дівчина байдуже кивнула головою та тихенько промовила: “Сідайте”.
Мовчати мене вистачило тільки на пару хвилин. Дівчинці, яка десь літала в небі та про щось своє думала, я почав про себе нагадувати.
– Як вас звати прекрасна фея? – запитую я.
– Людмила мене звуть, а вас і звідки ви? Раніше вас тут не бачила.
– Ігорем мене батьки нарекли. А в цьому місці я тільки тиждень. Після закінчення університету мене направили сюди працювати сімейним лікарем в обласну лікарню.
– Так це ви той чуйний молодий юнак про якого мова йде від людей? Та ми практично з вами сусіди. – з посмішкою промовила Людмила.
– Ось як!? Головне, щоб нічого поганого. А ви де працюєте і чому сусіди? Я вас раніше не бачив – запитую я.
– Я стоматолог, працюю в стоматологічному відділення. Ви на першому, а я на другому, ось наші дороги ніяк і не перетинались. Випадково тут зустрілись.
Переїхавши в це містечко мене напала нудьга. Друзі, у яких більш впливовіші батьки, знайшли собі місця у себе дома, а мене запроторили куди вважали за потрібне. І до цієї миті я складав плани, як швидше звідси перевестись. Дякую богу, що в цій кав’ярні усі міста були зайняті й тільки біля віконця, біля цієї чудової дівчинки я знайшов вільне місце.
Очарований красою Людмили, легкою та приємною бесідою не помітив, як пройшов час обіду. Потрібно було повертатись на своє робоче місце. Обмінявшись номерами телефонів, я попросив що вона взяла мене під опіку і не забувала, тому що він в цьому місці один і не знає нікого, то вона для нього як сонечко в похмурий день. Людмила посміхнулась і мовила.
– Тоді я запрошую ввечері сьогодні на прогулянку разом і місто покажу. Я проживаю в гуртожитку, неподалік від лікарні. Зайдеш за мною? – з милою посмішкою запитала красуня.
Не приховуючи свої емоції, я крикнув що згоден і побіг у свій кабінет, де мене вже чекала велика черга хворих. Але мені це було тільки в радість. За роботою швидко біжить час та й нарешті настане цей довгоочікуваний вечір.
З’ясовується, що ми живемо зовсім поряд, я в чоловічому корпусі гуртожитку, а Людмила в жіночому. Зайшовши за нею ми пішли блукати вулицями. Розмовляли на різні теми, шуткували та гойдались на гойдалках як малі діти. Людмила показувала історичні місця міста та розповідала їх історію. Йдучи поряд я насолоджувався її бархатистим голосом, голова паморочилась від приємного жіночого запаху. Я вже й не пам’ятаю того відчуття бажання. Бажання жінки яка дуже приваблює мене, до якої мене тягне як магнітом. Такого сильних почуттів я не відчував до жодної дівчини. Спілкуючись з Людмилою, я зрозумів, що це моя жінка.
З цього вечора ми не розлучались не на мить. Намагаючись кожну хвилинку часу вільну від роботи проводити разом. Разом з нею я відчував самим щасливим чоловіком. Мене ще ніхто так не оточував своєю любов’ю, заботою та опікою як ця дівчинка. Мені з нею поруч було настільки спокійно та так тривожно коли немає рядом. Я зрозумів, що це ця людина з якою я хочу провести все життя.
Через рік ми відсвяткували весілля. По скромному без пафосу, тільки близькі друзі та батьки. Ми вирішили краще економити на весілля, а потім гайнути у весільну подорож. Щастя нас накрило з головою, ми настільки насолоджувались один одним, що мені здавалось немає більш на землі таких щасливих людей.
Через два рочки після весілля у нас народилась донька Яночка. Яку ми обожнювали та пестили. З часом ми переїхали ближче до моїх батьків. Разом з батьками назбирали на квартиру та купили собі маленький куточок біля моїх батьків. Поблизу батьків було набагато легше. Мама інколи допомагала з донькою. То посидіти допізна, коли ми затримувались на роботі, то з дитсадочка забрати, тому що ми не встигаємо.
От і жили ми щасливою сімейним життям поки не накрило нас нещастя... Пізно ввечері повертаючись від друзів додому на зустріч нам вилетів автомобіль. Єдине що пам’ятаю – це тільки фари які засліплювали мені очі. І все…. Темінь…
Відкривши очі мене осягнув страшний біль в області попереку. Від мого стогнання до мене збіглися медсестри. Одна весь час промовляла: “Нарешті прокинувся”. Спочатку я не міг второпати де я й що відбувається? І тільки хвилин через десять я згадав.
– Де моя донька та дружина? – мені тоді здавалось що я кричав на всю лікарню.
– Тихіше, тихіше вам не можна нервуватись. Ми ледь вас з того світу дістали. – промовила медсестричка.
І знову я провалився в небуття. Наснилась Людмила з моєю донечкою, що йдуть вони по білому коридору, як в лікарні, та кличуть за собою, а я стою як вкопаний та не можу поворушитись. Десь там далеко я чую голос: “Андрію!!”. Прокидаюсь, а тут знову ця медсестра.
– Ви знову проспали майже добу. Ми дуже зраділи, що ви прокинулись, а ви знову впали в сплячку.
– Де моя сім’я. – уже спокійніше запитую я.
Медсестра відразу ніяковіла, почала щось мимрити.
– Я не знаю як вам сказати, але вони…., їх…., я навіть не знаю як вам це сказати.
– Говоріть як є! – не стримався я.
– Немає більше вашої дружини та доньки. Вони загинули на місці. У вас врізався шляховик. За рулем був водій в не тверезому стані. – повідомила мені страшну новину сестричка.
Я не знав куди мені дітися від горя. Ходів підірватись та кудись побігти. Підриваючись, я знову впав. Обидві ноги у мене були в гіпсу. Що було далі не пам’ятаю. Від страшного болю у мене знову запаморочилось у голові і я знову втратив свідомість.
Прокидатись мені зовсім не хотілось. Хотілось ще раз побачити своїх найдорожчих людей, але вони так і не прийшли більше до мене уві сні. Таке відчуття, що останнього разу вони зі мною попрощались.
– Як довго я був без свідомості. – не відкриваючи очі запитую когось, хто знаходився в палаті. І знову голос, тієї медсестри.
– Понад місяць ви перебували у комі. Ми вважали що ви не викарабкаєтесь, але ви слава богу сильний. – з ніжністю промовила вона.
– Краще б не викарабкувався...
Настав день виписки з лікарні, якого я зовсім не чекав і не хотів. Все на що були здатні лікарі вони все зробили, далі все в моїх руках. Єдине що, після перелому обох ніг, у мене залишилась легка хромота, яка згодом зникне.
Приїхали батьки забрати мене з лікарні та запропонували поки що пожити у них, вони вважають що так мені буде легше перенести горе.
– Поїхали до моєї сім’ї? Благаю вас – не стримуючи емоції говорю я.
Батько нічого не промовляючи повертає автомобіль до міського кладовища, де поховані Людмила та моя донечка Яночка. Дійшли ми до свіженьких могилок які були вкриті незліченною кількістю квітів. Я більше не міг стримувати емоції, впав на могилку доньки й сильно розридався. Батьки тихенько відійшли від мене, щоб не заважати. Скільки часу я там провів я не знаю. Мені потрібно було вимолити у них вибачення. Це я винен що так сталось.
Батьки відвезли мене в пусту квартиру де все нагадувало про моїх дівчат, та дуже просили, щоб я сам там не лишався. Але я вирів бути вдома, тут мені буде легше. На роботі мені дали довготривалу відпустку, та мене так бистро не чекали. Але щоб хоч чимось себе зайняти я вийшов на роботу. Робота та пацієнти хоч якось відволікали мене від мого горя. Колеги як могли підтримували мене, та ніколи не підіймати тему катастрофи.
Уже понад рік пройшло, як не стало моєї сім’ї, але кожний день мені здавався дуже важкий, як вдень втрати. Дивлячись на мій не зовсім веселий вигляд, хоч якось відволікти від мого горя, колега запропонував випити пиво та подивитись футбол.
– Уже стільки часу пройшло, їх не повернеш, а тобі потрібно жити. Жінку тобі потрібно знайти. Ти ще молодий, все в тебе буде і дружина та дитина. – заспокоюючи мовив Олег.
– Мабуть, все-таки треба. Щось ти розфілософствувався, твоя пропозиція в силі?
– Так звісно! Йдемо?
Заїхали ми, переодяглися, та й поїхали смакувати пиво. Під бокал пива та запеклу гру між динамо та збірної Германії не замітили як пройшов час. Офіціант підійшов та попередив, що уже пізня година та вони вже закриваються. Після душевного спілкування додому зовсім не хотілось. Як опинились в метро пам’ятаю не дуже. Що приставали до якоїсь дівчини та вимагали номер телефону, також мутнувато спливає в пам’яті. Єдине пам’ятаю, що мій друг весь вечір хотів мене з кимось познайомити. А чому нас понесло в метро я вже не пам’ятаю. Мабуть, у нього є якийсь життєвий досвід про якого я не знаю, що там дівчата гарні попадаються.
Голосно зателенькав будильник. Тисячами маленькими молотками відбивались в моїй голові. Зі страшним похміллям я відірвав голову від подушки, розуміючи що потрібно спішити на роботу. Але швидкості та моторності сьогодні зранку не було аж ніяк. Щоб хоч якось привести себе в порядок я заварив кави. Сидячи на стільчику в голові як пазли я почав складати ввесь вчорашній вечір. І згадав ту бідну дівчинку, яка їхала в метро і ми почали до неї свататись. Порившись в кишені, я знайшов листочок де записаний її номер телефону. Пообіцяв собі що обов’язково зателефоную та вибачусь.
Після робочого дня я зателефонував по цьому номеру, на тій стороні дроту відповіла дівчина. Я повідомив хто це її турбує й дуже хотів вибачитись за вчорашній вечір. Вмовляв дуже довго, поки дівчина не погодилась.
З хвилюванням у серці, я заїхав за Галиною (так звали дівчину) на роботу та й поїхали пити каву. Мені так було ніяково перед нею. Наче цивілізована, з освітою людина, а поводився немов з лісу випустили. Вона по скромному відповідала, що все гаразд не турбуйтесь с ким не буває. Після смачної кави, приємної бесіди та тисячу вибачень відвіз Галину до неї додому.
Після трагедії пройшло понад рік, і за весь цей час я не міг спілкуватись з жінками. Колеги наполягали щоби я не був один, але для мене це була зрада Людмилі й весь час ухилявся таких тем. Галина перша дівчина, яка мене як жінка зацікавила, та вперше за весь час захотілось продовжити спілкування.
Наступного дня я знову їй зателефонував та запропонував підвезти додому. З замирання серці я чекав її відповіді. На тій стороні лінії я почув – так.
Пройшло уже понад шість років після автомобільної аварії. Кожного року ми приходимо з Галиною та хлопчиками близнюками на кладовище провідувати їхню сестричку та мою Людмилу. Життя все ж таки продовжується..
