– Ні разу у своєму житті не пpuнuжyвaлacь перед іншими, – говорить моя подруга Віка. – Все сама, надія лише на власні сили. Життя добре зі мною поквиталось.
Після семи років спільного життя Віка втратила чоловіка, залишившись з двома дітьми на руках. Батьки в неї люди небагаті, через це Віка сама ставила дітей на ноги, доглядала їх, дала кожному освіту. Зараз її сини успішні та багаті, але одному Богу відомо, якою ціною це все далось їхній матері.
Віка й сама дивується, як їй вдалось тоді зі всім впоратися самій та подолати те, що на неї звалилось.
– Згадую все, і не хочу вірити, – з подивом говорить подруга, – був час, коли в хаті була одна гречка без масла, а на роботу зимою я ходила в літньому взутті, бо не було за що купити зимове. А потім тиждень лежала вдома з простудою і пила чай. Більше нічого ми з дітьми не мали, грошей – тим більше не було.
Сама їла раз в день, щоб дітям залишилось щось. Але просити ніколи й думки не було, моя мама сама ледь кінці з кінцями зводила. Ні разу я не просила про допомогу. Ні в знайомих, ні в рідних. Я не скаржилась жодній людині на своє життя, тому мало хто дійсно здогадувався, як нам жилось ті роки. Але ми й це пережили. На дух не переношу тих, хто жаліється та чекає допомоги.
– То, звісно, добре! Тільки чому діти повинні були рости в таких умовах? – говорять Вікторії всі рідні.
Вони їли одну гречку, місяцями не бачили солодощів, фруктів. Але навколо увесь час були рідні, близькі, які могли бодай чимось допомогти. Навіть найнеобхідніше привезти: молоко, яйця, овочі. Невже від цього хтось з них би збіднів?
І правда, рідні могли б принести хоча крупи чи фрукти дітям. Хіба таке життя вартувало того? Вони вистояли, а якби ні, то що тоді? Жити в такій біді, і це коли навколо стільки людей. Дикість, по-іншому не назвеш.
Родичі досі Віці дорікають, і я теж. Ніхто й уявити не міг, що вони так жили. Ми самі жили в той час небагато, але навіть пару яблук чи мішечок картоплі дали б. Для чого мовчати? Чого подруга хотіла цим добитись?
Я теж вважаю, що не потрібно боятись просити допомоги. За це ніхто не засудить. Коли обставини заставляють інколи простягнути руку, то хіба то погано чи принизливо? Якщо хтось і відмовить в допомозі, значить так і бути, але серед всіх знайдеться і той, хто подасть руку.
Тільки Віка думає по-іншому. Вона ні секунди не жаліє, що нікого не просила допомоги, бо тепер нікому нічого не винна. Їй так спокійніше. А як ви вважаєте?
