Коли я ще навчався в школі, в старших класах, до нас перейшов хлопець. З вигляду не можна було сказати, що мав гарний достаток. Гарно вже зношене взуття, сумка, що прошита латками, старенька вже трішки пожовкла сорочка і піджачок. Він був дуже тихим. Сам боявся навіть в однокласників розклад запитати, чи ручку попросити. Я довгий час придивлявся до нього, чекав, можливо сам захоче підійти. Але ні, сміливості в нього не вистачило. В решті, я вирішив сам познайомитись.
Коли підійшов ближче, почув запах довго ношеного одягу. Руки його були в тріщинах, пересушені та подерті. Якось крок за кроком ми розговорились. З Андрія по слову доводилось витягувати. Він хоч і бідний, але дуже добрий. З часом ми почали товаришувати. Він інколи заходив до мене додому на чай з пирогом.
Одного вечора, коли ми їхали з батьком додому на машині, на узбіччі я побачив Андрія. Вже було досить темно та холодно, а він йшов все в тому піджачку та сорочці.
-Гей, Андрію, ти чому в такий пізній час не вдома? Та ще й майже роздягнений в жовтні. Підкинути тебе додому?
Хлопець тільки глянув на мене своїми до болю сумними очима. Андрій тихо відповів, що йому нікуди йти. В мене аж в середні похолодніло. Як це немає куди йти? А батьківський дім?
В решті, він зізнався, що батьки його вигнали з дому. Точніше вітчим. Матері все одно. От він і ходить по місту, шукає де б заночувати. Щось мені підказує, що сьогодні не перший день його блукання. Звісно, я не міг його так залишити на вулиці…
Андрій сів до машини, ми поїхали додому. Я дав йому чисті речі. Він сходив в душ та смачно повечеряв. В мене було стільки запитань до нього, але вирішив не діставати. Як прийде час, сам все розповість. Так і сталось. Ми проговорили всю ніч. Не легка доля випала Андрію… Я слухав про його життя, і в мене котились сльози від такої несправедливості. Батько рідний рано пішов з життя, а мати почала пити. В домі почали з’являтись нові чоловіки ледь не кожного тижня. Весь час вдома не було чого їсти. Не кажучи вже про необхідні засоби гігієни та їжу. Мати з часом взагалі забула, що в неї є син, та дозволила вигнати його з дому. Все ж це краще, ніж терпіти побої чужих чоловіків. Андрій говорив багато, а я все слухав.
Зранку я поговорив з батьками, щоб хлопець залишився жити у нас на деякий час, а далі щось вигадаємо. Головне дати йому підтримку та віру в те, що його колишнє життя не має його зламати. Він має йти вперед до світлого майбутнього.
