Ми хотіли зробити дідусеві справжнє свято, тому готувалися до цієї поїздки завчасно. Їхали на ювілей, а, як виявилось, потрапили на сімейне нeп0p0зyмiння. Досі не можу відійти від почутого. Особливо мене вразили тітчин син (мій двоюрідний брат) та її невістка. Не думала, що вони за копійку рахуються.
Тітка Ірина живе в селі з дідусем. З її сином, Василем, ми виросли від маленького. Наші матері — рідні сестри. Ще малими завжди ходили один до одного гратись. А потім кожен з нас пішов навчатись, тому наші дороги розійшлись. Моя мама не мала змоги оплатити мені навчання в університеті, тому я одразу після школи знайшла роботу. Прийшлось дбати про себе самостійно.
Василь же особливо не переймався ні навчанням, ні роботою. А потім одружився, але ніяк не міг довше місяця протриматися на одній роботі. Його мама, моя тітка Ірина, всілякими способами намагалась їм допомогти, все десь піде, заробить і сину з невісткою кошти віддасть.
Сама ж тітка вже довгий час жила без чоловіка, але сина напризволяще ніколи не покидала. Зате йому було байдуже на маму. Він із жінкою жив у своє задоволення. Що зароблять — все на їжу та розваги з друзями. Жили молоді на квартирі Ірининої невістки.
За п’ять років сімейного життя в них народилось двоє дітей, яких і допомагає виховувати тітка. Вона приходить, сидить з онуками, часто забирає їх до себе, навіть по дому помагає невістці.
Раніше тітка працювала на фермі, доїла корів, а тепер здоров’я вже зовсім її підвело, тож вона змушена була піти з роботи. Відтоді щодня бавить онуків, помагає невістці, порається по дому.
У нашого дідуся недавно був ювілей — сімдесят років. Тітка Ірина запропонувала нам подарувати дідусеві хороший подарунок від нас усіх — телефон, щоб він міг спілкуватися зі своїми дітьми та братами, котрі вже довгий час живуть в Москві. Ми всі порадились, походили по магазинах, глянули моделі, а потім консультанти порадили нам хороший телефон саме для дідуся. Телефон коштував шість тисяч, з мене, з тітки та її сина виходило по дві тисячі. А коли прийшов час оплачувати покупку, тітка Ірина дала мені тисячу гривень, бо не мала з собою більше, а Василь заплатив дві тисячі за себе і тисячу за маму.
От ми й приїхали до дідуся, щоб його привітати та вручити подарунок. Глянула я на тітку — а на ній лиця нема.
Виявилось, ще перед застіллям невістка запитала, коли свекруха поверне їм тисячу гривень. Тітка почала говорити, що вона обов’язково поверне гроші, але після пенсії, бо зараз не має. Та найгірше — Василь на стороні дружини, і також вимагає від мами грошей. Для тітки з пенсією трохи більше, ніж дві тисячі гривень, кожна копійка важлива. Вважаю, це дуже низько вимагати від мами гроші. Невже так можна? Сумно, що для людей настільки важливі гроші, а не родинні стосунки.
Мені було дуже шкода тітки Ірини. Тиждень тому я отримала зарплату, тому витягла ту тисячу і дала тітці, хай віддасть дітям борг. Мені тих грошей зовсім не шкода, бо є речі значно важливіші.
