Дівчата люблять – вухами, а чоловіки – очима. Це – істина, якої мене навчала моя мама з самого маленького віку.
– Не вір в солодкі чоловічі слова. Ти в мене красива, тому їх буде багато. Дуже багато. І майже всі будуть сказані з корисливою ціллю.
А я не слухала. В моєму розумінні люди не могли вчинити так, як би не вчинила я. Дурна та наївна до глибини душі. От і поплатилась за свою дурість.
Мені було всього вісімнадцять років, коди я зустріла Максима. Високий, статний. В ньому неперевершено змішались мужні риси з ніжністю. В такого неможливо було не закохатись. От я й закохалась. В його солодкі слова про наше спільне майбутнє. Про подорожі, про подарунки та велику повну та щасливу родину, якої в мене ніколи не було.
Зараз я лежу в післяпологовій палаті, біля мене мої новонароджені близнята, та плачу. Гіркими сльозами розміром з курине яйце. Мама мене застерігала, попереджала про це все… чому я така дурна? Повірила, що такому як він потрібні відносини, діти та відповідальність.
Максим був зі мною практично всю вагітність. Потім зник. Без слідів та пояснень. Я відразу все зрозуміла, та пішла здаватись мамі. Вибору не було. Вона тепер моя єдина підтримка. Сама я з усім ніяк не впораюсь.
В день виписки мене забрала мама на таксі. Я виходила з пологового з очима повними сліз. На руках було дві чудові дівчинки, яких я виховаю розумними та впевненими в собі жінками. Я зроблю все, щоб у них було все, та вони не потрапили до такої пастки, як я.
Коли я вже сіла до таксі, мене хтось покликав. Я прочинила двері, щоб обернутись. Там стояв Максим. З великим букетом квітів та маленькою коробочкою, в якій була каблучка.
Мої сльози полились ще сильніше… Віра вмирає останньою.
