Мені було 50 років. Я не мала чоловіка, дітей чи внуків. Мама моя давно відійшла на той світ. Друзів не мала. Завела собі кішку і жила з нею душа в душу. Була самотньо. Хотілося з кимось поговорити. Кішка слухала, але не відповідала. Я часто сумувала за прожитими роками. Куди я поділа своє життя? Чому не створила сім’ю? Щось я робила не так, якщо залишилася сама в такому віці.
Я мала їхати в інше місто по-роботі. Виходжу з квартири, а під під’їздом сидить молоденька дівчина. Шість годин ранку. Тільки світає. Стояв невеличкий туман, а погода була прохолодна. Дівчина плакала. Вона була одягнена в тоненьку маєчку та шорти. Одежа точно не для прохолодної погоди. Вона плакала тихенько, як то боялася привернути до себе увагу.
Треба бігти на автобус, але залишити цю дівчину я не могла. Мені стало її шкода. Раптом в неї щось сталося? Я підійшла до дівчини і обережно запитала:
- У вас щось сталося?
Дівчина підняла на мене заплакане обличчя. Вона кивнула.
- Вам потрібна допомога?
- Мені ніхто не допоможе… – Прошепотіла дівчина.
Знаєте, мені стало лячно від її слів. В них було стільки болю й відчаю. Я вирішила розпитати дівчину про її проблеми.
- Як вас звати? – Спитала я.
- Таня. Можете говорити на «ти».
- Таню, чому ти плачеш? Ти посварилася з батьками? Вибач, що лізу не в своє діло, але тобі не місце на вулиці в такий ранній час.
Дівчина захитала головою в різні сторони. До неї підступила нова хвиля плачу.
- Господи, дитино, тебе вигнали з дому? – Я сказала перше, що прийшло в голову.
- Так!.. – Сказала Таня через сльози.
- Ви посварилися і ти пішла від них? – Ця версія виглядала найбільш прийнятною.
- Мене вигнали, бо я вагітна!
Мені ледь вдалося заспокоїти Таню. Вона не могла прийти в себе. Я завела дівчину до себе додому. Зробила їй чаю і вклала в ліжко. Сама поїхала на роботу. Мені потрібно працювати. Замінити мене нікому, а втрачати роботу в моєму віці не надто хороша ідея.
На роботі я не могла зосередитися. Мене турбувала доля дівчини. Вона геть мала. Їй напевне років сімнадцять. Як можна вигнати цю дитину з дому? Ще й вагітну!
Я повернулася після роботи і одразу побігла додому. Таня нічого не приховувала. Вона розповіла історію свого життя. Тані було вісімнадцять років. Вона завагітніла від чоловіка, який на десять років молодший за мене. Він має сім’ю, тому про вагітну Таню одразу забув. Чоловік викреслив її з життя, наче страшний сон. Дівчина не знала, що їй робити. Вона вирішила запитати поради в батьків. Тато одразу пішов збирати її речі, а мама поливала брудною лайкою. Дівчина пішла з дому до подруги, але та відмовилася допомагати. Таня не просила багато. Вона благала пустити пожити хоча б на тиждень. Дівчина мала роботу. Вона хотіла зібрати грошей і жити окремо.
Таня сильна дівчина. Вона прораховувала своє життя наперед. Я вирішила допомогти їй. Вона сильна, для своїх літ, але сама з дитиною не впорається. Я жила сама багато років. Можливо це моя остання надія обзавестися близькими людьми.
Дівчина не бажала приймати мою допомогу. Вона вибачалася і, як заведена, говорила одну фразу:
- Я буду тягарем. Мене таке не влаштовує.
Відпускати дівчину не хотіла. Я привела їй декілька аргументів, аби вона залишилася зі мною жити. Таня уважно слухала. Вона подумала якусь мить.
- Добре. Ви маєте рацію. Обіцяю вам, я буду працювати і не сяду вам на шию! – Відповіла дівчина.
Таня не могла знайти собі місця. Вона надзвичайно працьовита дівчина. В неї не було жодної вільної хвилини. Вона постійно щось робила.
Після народження дитини, наш сімейний уклад змінився. Ми почергово сиділи з дитиною, поки одна з нас працювала. Максим ріс здоровим та гарним хлопчиком. Таня була надзвичайно турботливою мамою.
Коли мені виповнилося 67, Таня була зі мною. Вона приїхала з сином до мене на свято. Я нарешті була щаслива. Зі мною була моя дочка та внук. Рідні батьки Тані не згадали про неї. Їх не хвилювала доля доньки. Вони не дзвонили, не писали, не подавали заяву про зникнення людини. Напевне, про внука вони також не думали. Я ніколи не зрозумію, як можна виставити вагітні доньку на вулицю?
Я вдячна долі, що зустріла тоді Таню. Мені сам Бог послав щастя. Я завжди питаю в себе: «Що було б, якби я пройшла мимо?»
