Як же тільки гарно навкруги… Таке відчуття, що в мене був глибокий сон від якого тільки от зараз прокинувся. Тільки зараз я побачив, що світ в якому ми живемо приваблює різноманітними, яскравими барвами. Солов’їні пісні, шепіт дерев від яких захоплює подих… Люди кудись поспішають… Кожний зайнятий своїми справами, один я, як не з цього світу з великими очима дивлюсь на все це.
Ще з молоду я планував на відмінно закінчити школу. Звісно в мене повинен бути тільки червоний диплом після закінчення інституту, знайти перспективну роботу та нарешті створити міцну та щасливу сім’ю. Все, що запланував так все й склалось. Тільки не все в житті рівно та гладко. В сімейному житті психологи спостерігають п’ять періодів кризи сімейного життя. От і у нас після семи років подружнього життя почалися нестерпні сварки, після яких мені не хотілося повертатись додому. Все ж таки розуміючи, що на мені велика відповідальність про дітей та дружину, я не міг кинути все та й піти.
От і жили ми з дружиною як два сусіди в одній квартири. У кожного своє життя, якісь свої справи. Ми настільки віддалились один від одного, що кожен жив своїм життям та автоматично виконував свої обов’язки. Я навіть уже не пам’ятав, коли ми щось планували, не то відпустки чи сімейний відпочинок. Ніхто не цікавився, як справи на роботі, чи здоров’я, та як почуваєш себе після кінця робочого часу. Але все-таки – це сім’я, якою вона не була.
Одного дня відчинив я двері квартири, а там нікого. Дверцята пустих шаф відкрити, дітвора не бігає, не галасує. Повна тиша.. А на столі записка, що більше таким життям моя дружина жити не хоче. Вона зібрала дітей і пішла жити до батьків. Я не міг повірити тому, що відбувається. А як же жити далі, що робити? Як же наші діточки? З глибокими роздумами я сів на диван. Прийшов до тями, мабуть, через пів року.
Працював я міським таксистом. Одного вечора в мене було замовлення відвести жіночку з залізничного вокзалу до офісу, там де вона працює. Після сильних хвилювань розпаду сім’ї жив в сірих кольорах, але коли побачив її, то зрозумів, що щастя воно є… Існує.
Ми разом уже пів року. Після першої поїздки як таксиста та клієнти, я набрався сміливості запросити Мар’яну на каву. Я настільки був розгублений та невпевнений у собі, що відповіді спочатку не розчув. Її відповідь була – згодна. З того часу я нарешті почав жити та дихати повними грудями.
Чоловіки, як малі діти, їм також потрібна турбота, відчуття, що за них хвилюються, а найбільше, тепло та любов родинного вогнища. Ми з дітьми проводимо кожні вихідні. Мар’янка щиро та відкрито полюбила моїх галасливих хлопчаків. Єдине що я можу сказати, щастя воно є, його трішки потрібно почекати.
