Зміна в ломбарді починається в 7:45. Треба стерти підлогу, перед роботою, запустити систему та перерахувати касу. В нас на відділені є сам ломбард і кредитне відділення. Ми приймаємо під заставу все, що несуть. Головне, аби мало товарний вигляд та не було проблем з паперами.
Я йшла відкривати зміну. В руках тримала телефон та стаканчик кави. Біля ломбарду помітила старенького діда. Він сидів навпроти відділення. Більше нічого не було. Мені здалося це дивним. Все таки, наша вулиця не надто людна і тут рідко бувають люди в такий час.
Дідок теж мене помітив.
- Ви вже працюєте?
Я здивувалася запитанню. Що йому здавати в ломбард? Золоті зуби?
- Ні. Тільки зміну відкриваю.
- Ви вибачте мене. Я навіть не привітався. Ось так з порогу запитання ставлю. – Дідок нервово перебирав пальцями.
- Зачекайте п’ятнадцять хвилин і ми вас приймемо.
- Добре, дочко, добро. – Дідок енергійно закивав головою в знак згоди.
Я підготувала робоче місце й покликала дідка.
Він хутенько зайшов в приміщення. Дідок зняв капелюха й сказав:
- Добри день, дочко. Мене звати Іван Скоробагатько. Я хочу у вас взяти кредит.
- Добрий день. Я перепрошую, а на що вам потрібний кредит? – Людина пенсійного віку. Таким заборонено давати кредит. Хіба що, якась сумнівна контора дасть цьому старому дідку позику. Мені не хотілося одразу казати «ні». Я вирішила розпитати детальніше.
- Дочко, хочу придбати квартирку, маленьку, крихітну таку. А може будиночок в селі. Мені багато не треба. Я тут оголошення бачив! – Іван Скоробагатько дав мені газету. Він вказав пальцем на потрібне оголошення.
Там було написано наступне:
«Продаємо однокімнатний будиночок. Цегляний. Опалення немає, але є грубка. Зручності на вулиці. Залишимо меблі та посуд. Ціна: 4000$».
- Мені цього вистачить з головою. То що, дочко, діду дадуть позику?
- Чим вас не влаштовує ваше житло? – Поцікавилась я.
Іван Скоробагатько підняв погляд до стелі. Він змінився в обличчі. Воно стало сумне. Я помітила біль, який дідок не зміг приховати.
- Не має в мене дому, дочко. Не має. – Дідок згорнув газету в трубочку. Він заховав її в внутрішню кишеню куртки.
Я хотіла багато про що спитати, але, в той же час, не хотіла втручатися не в свої справи. Раптом покажуся дідові нав’язливою.
- Мені б дуже хотілося вам допомогти, але я не зможу дати вам позику. У вас вік не підходящий. Зрозумійте мене правильно.
- Добре. Дякую, дочко. – Дідок вдяг капелюха, вклонився й тільки біля самих дверей додав: – Вдячний, що вислухали. Гарного вам дня!
Я просиділа робочий день, як на голках. Діло не моє, це правда, але мені було надзвичайно цікаво дізнатися повну історію Івана Скоробагатько.
Через два дні, дідок з’явився знову.
- Добрий день, дочко! – Дідок широко посміхнувся мені. Я теж привіталася. – Я обійшов усі банки. Мені скрізь відмовили. Кажуть те саме, що й ви. Може ви мені підкажете компанію, де начальству байдуже на вік? Мені конче треба гроші на хатинку чи маленьку квартирку.
- Вибачте, але нічим не зможу вам допомогти, правда. Мені хочеться щось для вас придумати, але варіантів нуль.
- Ех, дочко… Погано. Дуже погано. – Дідок замовк. Він дивився на підлогу хвилини три. Я не тривожила Івана Скоробагатько. – Знаєте чому я вдома жити не можу? – Раптом заговорив дід. – Мій син не дає мені життя. Таке трапляється. Іноді…
Мені стало не затишно. Я навіть не шукала проблему в дітях. Думала, може в діда забрали квартиру за якісь борги чи він її не нажив до своїх літ.
Іван Скоробагатько поринув у свої спогади. Він продовжував сидіти мовчки. Дід дивився прямо перед собою, не виказуючи якихось емоцій. Я вирішила запропонувати чаю з печивом. Дідусь погодився. На його вустах з’явилася вдячна посмішка.
Печиво та гарячий чай розтопили серце дідуся. Він розповів свою історію від «а» до «я».
- Гулянки мого сина почалися ще в школі, але тоді його можна було контролювати. Дружина була жива. Вона мала великий вплив на сина. Маму він любив й шанував. Віра була надзвичайно строгою жінкою. За це я її кохав. Стало легше, коли син поїхав на навчання. Ми не бачили його, а він нас. Нам все підходило. Далі він пішов на роботу в своєму місті. Працював електриком. Казав, що жінку зустрів. Мав одружитися на ній і переїхати до неї жити. Щось там не склалося. Через рік, син приїхав жити до нас. В нього не було роботи, грошей, але він мав купу боргів. Ми не могли їх погасити. Син не просив допомоги. Він думав, ніби впорається самотужки. Пішов син на роботу. Ми в нього грошей не просили. Самі платили за квартиру та купували продукти. Син складав свої гроші, щоб віддати борги. Нарешті ми вивідали в нього природу боргів. Його дружина хотіла багате життя, але робити щось для цього не наважувалася. Син набрався кредитів на шуби й телефони. Коли йому відмовили в черговій позиці, дружина виставила його за двері. Так і закінчилися його стосунки. Після cmEpтi моєї дружини, син кинув роботу й почав водити якихось темних людей до квартири. Вони виглядають, як 3Eku! Богом клянуся, дочко! Син лізе до мене з кулаками, викидує мої речі, повісив замок на туалет та холодильник. Вибач, дочко, за такі подробиці. Так я живу. В мене сил не має. Хочу спокійно дожити свій вік. Останньою краплею стало те, що він поцупив гроші, які я складав на п0x0p0нu.
Історія Івана Скоробагатько взяла мене прямо за душу. Якщо гарно подумати, це не мої проблеми, але я вважаю по-іншому. Якщо я маю змогу допомогти хоча б одній людині, то потрібно використати цю можливість. В мене була старенька хатинка в селі. Вона дісталася мені від батька-п’яnuчku. Та хатинка стояла без діла роки три, якщо не більше. Я вирішила пустити туди пожити Івана.
Дідусь прийняв мою пропозицію з безмежною вдячністю. Він швидко обжився на новому місці. В селі старого прийняли радісно. Івану Скоробагатько подобалося на новому місці. Він взявся відновлювати город, фарбувати огорожу та чистити подвір’я. Старий купив собі телефон, щоб дзвонити мені. Він просив не говорити сину його нову адресу. Я й не збиралася, але діду цього не говорила. Погодилася берегти його таємницю.
Іван Скоробагатько завів собі собачку. Він взяв її у сусідки. Здається, між стрим і тією самою сусідкою пробігла іскра. Вони багато часу проводили вдвох. Іра, та сама сусідка, бігала до Івана з будь-якого приводу, аби тільки побачитися з ним. Дідок звав мене й мою маму в гості на шашлик. Ми їздили декілька раз на відпочинок у село. Іван приймав нас по-багатому. Ми відчували себе королевами.
На черговому пікніку, я почула розмову Івана Скоробагатька та його внука. Динамік в телефоні гучний, хоч гаджет старий.
- Старий, ти де, я тебе питаю?! Два місяці вдома не з’являєшся? Я чим маю за квартиру платити? Вона твоя, якщо ти забув! Заберуть твою халупу за борги! Розумієш це чи ні?!
- Сину, я і моя пенсія в гарному місці. Додому я не прийду. Мене вивезуть тільки на kлAд0вuщE. До речі, я собі вже земельку купив й на п0x0p0н склав. Не хвилюйся, моя cmEpть тебе не потурбує.
- Ти з головою дружиш?! Я кажу, додому йти! Мені гроші треба! Ти глухий?! Старий бовдур!
- Гарного тобі дня, сину. – Чоловік поклав слухавку й замовчав на декілька хвилин.
- Ч0pт з ним! – Раптом сказав дідусь. – Минуле не виправиш. Гайда пити квас!
Іван Скоробагатько встиг поняньчити мою доньку, відправити її в перший клас й тихо піти з життя. Кажуть, легку cmEpть потрібно заслужити. Я повністю з цим згодна. Дідусь її точно заслужив. Він був чудовою людиною. Нам вистачило декілька років, щоб це зрозуміти. Його сина на п0x0p0н не кликали. Він не знає про cmEpть рідного батько. Така була воля п0kiйн0г0. Він до самої своєї cmEpтi не бажав бачитися з сином. Не хотів, щоб той приходив до нього на m0гuлy.
- Нехай дасть мені спокою, хоча б на тому світі! Я добре засвоїв його любов та ласку за життя. З мене досить! – Сказав якось дідусь Іван.
Ми його послухали й виконали прохання.
