В житті кожен робить хоч один вчинок, яким не пишається, а то й взагалі соромиться. В мене теж є такий. Один. Але настільки жалюгідний, що навіть бувши у віці семи десяти років, я згадую його кожен вечір, та плачу.
Коли мені було чотирнадцять, я по своїй дитячій наївності повірила хлопцю. Вірила, що він мене дійсно кохає та не кине, щоб там не сталось. Відповідно, коли виповнилось п’ятнадцять я народила дівчинку. Андрій, так звали батька дитини, зник на наступний день після нашої близькості. Я залишилась сам на сам зі своєю вагітністю. До речі, дізналась я про неї вже на третьому місяці. Мене виховувала бабуся, а тому нічого про вагітність і решту я толком не знала. Тільки зі слів однокласниць. Позбутись малюка вже не могла, на такому терміні ні хто не дозволить це зробити…А залишити, означало поставити хрест на своєму майбутньому.
Бабусі нічого не розповіла. Сказала тільки, що зі школи нас відправляють працювати в санаторій на все літо, а сама поїхала в інше місто до Будинку Надії. Під кінець літа, двадцять восьмого серпня народилась дівчинка. Така красуня… маленька і пухленька. Як же мені тоді хотілось її притиснути до себе і ніколи не відпускати… Але я розуміла, що зі мною вона приречена на нещасне та бідне майбутнє. Зранку я поїхала, нікому нічого не сказавши. Тільки пообіцяла донці, що повернусь по неї, як тільки зможу.
Минали роки, я закінчила школу, потім університет, влаштувалась на роботу. Прийшов час забирати мою дівчинку додому. Як тільки випала можливість, я поїхала то того міста, в той самий Будинок Надії. Доньки там вже не було. ЇЇ вдочерили. Буквально того ж тижня, коли вона народилась.
Сподіваюсь, моя маленька потрапила до гарної родини… це єдине, що мене хоч трішки втішає.
