На старості років залишилася сама. Чоловік пішов до іншої жінки чотирнадцять років тому. Дітей не маю і не жалкую про їхню відсутність. Діти не врятують від самотності. В моєї сусідки Вірки є донька і син, але вони про матір не згадують.
Іноді хочеться з кимось поговорити. Щоб зовсім з глузду не з’їхати, я завела кішку, собаку та курчат. З ними веселіше. Допомагає, лишній раз, не думати — город. В мене росте капуста, картопля, помідорки, морква, качани і ще безліч овочів. Садок стоїть не прибраний, а подвір’я не метене. За всіма сільськими клопотами не встигаєш газету почитати!
Роботи багато, але вона не завжди рятує. Якщо чесно, іноді хочеться поговорити з кимось, хто може відповісти. Собака і кішка тільки слухають. Вони не можуть розвеселити стару жінку. Проходила сумно мої дні. Я почала в’язати, вишивати та збувати свої вироби на базарі. Життя трішки ожило, але не на довго.
Господь побачив мої муки. Він послав мені чудову помічницю! Виходжу в вечері на подвір’я. Собака не гавкає, але виє.
«Може щось болить чи холодно йому» — подумала і пішла перевірити.
Не гоже живу істоту мучати. Собака сидів в одній позі. Він пильно дивився на город. Хтось там копошився. Схоже, пес знав нічного крадія. Зазвичай, Шарик гарно стереже подвір’я. Навіть пташок ганяє. Якщо пес сидів спокійно і тільки завивав, то злодій хтось зі своїх. Саме цього мені не вистачало! Свої в своїх крадуть!
Я взяла вила та ліхтарика. Треба взнати хто ж то по городу топчиться! Ступала обережно, маленькими кроками. Шарику наказала мовчати. Він дивився на мене великими очима, але команду виконав. Пес йшов зі мною. Хто мене захистить від чоловіка грабіжника, якщо не пес?
Худа, висока фігура схилилася над помідорами. По статурі крадій нагадував Василя. Він любитель прикластися до чарки. Схоже, він виніс все зі своєї оселі, аби заробити на чергову пляшку, а мій город спустошує, щоб набрати закуски.
— А ну стій, злодію! — Я наставила вила на крадія. Шарик почав гучно лаяти. Одна стара і пес наробили багато шуму. Собаки з сусідніх дворів підхопили лай Шарика.
— Тітко Тамаро, не треба! — Благав злодій.
— Надійко? Це ти, голубка моя?! — Я включила ліхтарика. Перед мою, з піднятими руками, стояла сусідська дівчинка. Вона донька Василя.
— Господи! Що ти тут робиш? Ходім в дім.
Надійка сиділа в мене на кухні з надзвичайно винуватим обличчям.
— Що шукала серед чужих помідор? — Питаю в дитини.
— Їсти хотіла… — Пропищала Надія. — Я голодна… Просити соромилася.
— А красти ні?
Надія сиділа з пиріжком в руках. Вона відщіпувала маленькі шматочки тіста і клала їх на стіл.
— Не переводь продукт. — Я сердилася, але швидко взяла себе в руки.
— Що з батьком?
— Нічого. — Надійка вкусила піріжка. — Уін казе, сшо гвохей нєма. — Бурмотіла дитина з повним ротом.
— Пережуй, а тоді говори.
— Вибачте. — Надія витерла рок рукавом. — Він продав геть усе, навіть простирадла. В нас нічого немає. Мене годувала Тітка Олена, але вона поїхала назад у місто. З тих пір, я сама шцкаю собі їжу.
Олена — дачниця. Вона гарна жінка років тридцяти. Я мало з нею спілкувалася.
— Сонечко, приходь до мене частіше. Будеш мені допомагати по господарству, поговоримо, а в замін я тебе годуватиму та допоможу зі школою.
— Правда?! — Надійка аж підскочила від радості.
— Тихо ти! Правду кажу. Я жінка стара, самотня. Гроші майже не витрачаю. Вони лежать в мене без діла. Хоч на щось корисне витрачу.
Наша дружба з Надією почалася дивно. Пройшло три роки від дня нашого знайомства. Надія ходить в восьмий клас. Вона досі живе з батьком. Він не бажає міняти свій стиль життя. Пляшка для нього означає більше, ніж власна дитина. Я купую дівчинці все, на що вистачить грошей. Зараз їй чотирнадцять. Вона вже працює, адже хоче вступити до вишу. Шкода Надію. В неї складна доля. Я вірю, що ми разом впораємося і здобудемо їй гарне життя. З приходом цієї дівчинки в моє життя, я знову знайшла власну ціль.
