На часах уже шоста година вечора та нехай уже закінчиться такий довгий день. Я нарешті прийду додому та як обійму свою маленьку крихітку, дуже сильно сумую за нею. Моїй дівчинці уже три рочки, віддавати в дитячий садочок не має бажання, нехай до школи насолоджується свободою. Тому найняв няню — Василину Петрівну, в минулому вчительку початкових класів.
З донечкою ми проживаємо самі. Історія нашого сімейного життя дуже сумна. Наша матуся померла при пологах, коли народжувала Марічку. Тому як можу виховую сам. Дуже вдячний Василині Петрівні, вона завжди з нами. Дуже смачно готує, займається вихованням донечки, коли я відсутній на праці. Весь свій вільний час я стараюсь приділити Марічці, щоби якось компенсувати відсутність мами.
З жінками якось не складувалось, а так хочеться інколи прийти додому відчути жіночу ласку, любов та турботу. Дуже хочеться, щоб мою крихітку полюбили як рідну, та вона відчувала мамине тепло та ласку. Але таку люблячу та уважну дружину мені дуже важко знайти. Тому я й холостякую.
Одного весняного, теплого ранку збираючись на роботу мені зателефонувала Василина Петрівна і повідомила, що на протязі одного місяця вона не зможе приходити, тому що чоловік потрапив у лікарню і йому потрібна допомога, та як він у тяжкому стані. Сказати, що в мене була паніка, це нічого не сказати. В ту мить я не розумів що мені робити. На ранок планувалась велика угода, яка дуже сильно вплине на фінансову сторону моєї фірми. Своїми хвилюваннями я поділився зі своєю нянею. Мені нічого не залишалось, як забрати Марічку з собою.
Завдяки моїй крихітці угода пройшла на високому рівні! Всі сторони підписали угоди пожали руки та побажали один одному великих перемог. На цій позитивній ноті задзвенів телефон, мені телефонувала Василина Петрівна. Вона повідомила, що біля мого офісу стоїть її племінниця, яка зможе на час її відсутності доглянути за малечею. Від почутого у мене наче камінь с плеча упав. Але це були квіточки, я тоді ще цього не розумів.
Виходимо на вулицю з Марічкою, а там стоїть така маленька, така крихітна дівчинка. Вона нас побачила та пішла на зустріч. Від її посмішки у мене перехопило дух. А коли вона подала свою ручку і промовила: “Привіт, мене звати Оксанкою”, від її голосу мурашки по тілу побігли. Не встиг я й слова сказати, як мене випередила Марічка, вхопила за руку Оксанку та й повела до машини. З того часу вони не розлучались не на мить.
Марічка настільки полюбила Оксанку, що більше нікого до себе не підпускала. А про себе можу тільки одне сказати, це кохання було з першого погляду. Та через деякий час ми побралися та у Марічки з’явився братик.
