Я маю дуже велику родину. Всього нас, тобто дітей моїх батьків, в родині п’ятеро. Чотири хлопці, та одна дівчина. Ми за нашу Марійку завжди готові голову відірвати кривднику. Завжди ми захищали та підтримували одне одного. А як інакше? Все ж, рідніших, ніж брати та сестри нікого на світі немає. До речі, різниця у віці між нами всіма рівно у два роки. Бідна наша мама, як вона встигала все робити з купою швидких малюків, які скрізь знаходили шкоду.
Минали роки. Старші діти йшли навчатись до університетів, потім на роботу. Й так по черзі, доки всі не повиростали, та не пішли своїми шляхами. Кожному з нас батьки купували по однокімнатній квартирі та машині середньої вартості. Так сказати, давали міцний старт для розвитку. Все добре, поки добре…. Та нещодавно наші батьки пішли з життя. Залишили за собою чималий спадок з нерухомого майна, та декілька машин. Та вгадайте що? Вони навіть подумати не могли про заповіт. Ми завжди так дружно жили, що гадалося, він був непотрібним. Але як то кажуть, не так сталося, як гадалося.
Не встигнули ми всі оговтатись від втрати, як наші тітки з дядьками почали клювати “а кому залишається те, а кому машини? А кому будинки та квартири? А депозити на круглі суми як гадаєте розділяти? Що, знову все Марійці, як єдиній сестрі?” . В цих словах чулося стільки насмішки, що волею-неволею ми всі повелись на провокації, та між нами зав’язалась немаленька така сварка. Порівну поділити все було неможливим, через те, що був один великий будинок, та декілька двокімнатних квартир, три машини. Довго ми сперечались, та врешті вирішили звернутись до послуг адвоката. Щоб по чесному, по закону було.
Як не дивно, але потрапили ми в пащі ще тієї акули. Між розподілом майна, підписанням документів він намагався загарбати собі чималенький кусок у вигляди лати за послуг. Воно то б і нічого, проте це все було в обхід нас. Аби не та сама Марійка, яка все ж вирішила перечитати контракт ще раз пере підписанням, попрощались би ми з батьківським домом назавжди.
Ця ситуація ніби протрезвила нас всіх. Що ж ми робимо?! Та невже, через матеріальні блага, ми всі пересваримось, та поставимо хрест на тому, чого нас все життя навчали батьки?! Це така їм дяка за виховання та тяжку роботу роками?
Було невимовно соромно за свою поведінку. В решти вирішили батьківський дім залишити у спокої, та приїздити туди, коли кому здумається. Це ніби острів тиші та енергії, куди можна завжди повернутися без ніяких проблем. Квартири та машини продали, гроші розділили між всіма порівну. Матеріальні блага можна заробити за життя. Комусь, звісно, вони даються легше, комусь важче. Але кінцевий результат завжди той самий. А от рідні люди, а тим паче брати та сестри незамінні. Втративши – вже ніколи не повернеш.
