Виховувати чужих дітей для мене завжди здавалось надто важкою роботою, бо ніколи не знаєш, що від них очікувати, але й свої не янголи, тому можуть не менше дивувати. Думаючи про це все, я дійшла висновку, що не буду більше розділяти дітей на своїх і чужих.
Ох, я неодноразово чула, як дорослі люди повторювали фрази, як: “яблучко від яблуні», «гени нікуди не ділися» і так далі. Але хіба дійсно наші батьки визначають те, ким ми є?
Почну я розповідати про себе і ви зрозумієте, що недаремно я зробила саме такий початок історії. Родом я з невеличкого села центральної України. З мамою мені не вдалось познайомитися, бо її не стало, коли мені було кілька місяців, а тато вже у той час сидів у в’язниці. Я не мала з ним жодного зв’язку і навіть зараз, у дорослому віці, не впевнена, чи він ще «сидить», чи вже на волі.
Родичів у мене було не багато, лише тітка, яка не хотіла мати зі мною нічого спільного, опираючись на гени, говорила, що я виросту вбиvцею. І я опинилась у дитячому будинkу.
На щастя, довго мені там бути не довелось, бо у трирічному віці наді мною взяли опіку. І перші десять років я була справжнім золотом, дуже вихованою дівчинкою, яка у всьому слухається батьків, але наступив підлітковий вік, перехідний етап, і я дуже змінилась. Я постійно сперечалась з батьками, робила їм все наперекір, навіть, інколи кp aла у них гроші, маленькі суми, звісно, щоб задовольнити якісь свої бажання.
Тоді вони намагалися мене змінити, довгими вечорами проводили виховні бесіди і попри все любили мене, а коли я знову робила теж саме, то махали рукою і промовляли: «Що з неї візьмеш, яким був батько, такою і донька виросте!».
На щастя, підлітковий вік минув і я почала ставати сама собою. Звичайно, мене й досі ображали слова батьків про «мої гени» і я намагалася всіма силами це їм показати, хоч сама розуміла,, що у чомусь вони мають рацію і мені потрібно змінюватися.
Перш за все, я вчилася говорити з дорослими, щоб вони мене розуміли, припинила красти та весь вільний час приділяла навчанню та саморозвитку, почала ходити на додаткові заняття та танці. Батьки, бачачи мої старання, лише підштовхували мене до кращого, щоб я не опустилася на те ж дно, що і мої «гени».
На щастя, зараз мені трохи більш як 30, я маю свою сім’ю й роботу, яку люблю. І все це я маю завдяки своїм опікунам, які дали мені дуже багато і навчили розуміти життя. Можливо, якби не їхні старання, то я б опинилася там, де і мій батько.
Зараз у нас з чоловіком є двоє дітей і я стараюсь приділяти їм достатньо уваги та тепла, щоб вони виросли хорошими людьми.
Прийшов час людям зрозуміти, що не має дітей «з поганими генами», але є ті, яких недолюбили, чи не дали тепла. Не варто кричати, що ваша дитина такою і є, пробуйте щось змінити, сядьте і говоріть з ними, доки не зрозумієте, що вас почули.
