Після роботи, Олександра вирушила до Івани Володимирівни. Старенька сусідка не могла сама про себе попіклуватися. Їй важко спускатися по сходах, а ліфта жінка боїться. Доглядати пенсіонерку не було кому. Олександра хотіла сказати про неї волонтерам, але передумала. Хіба їй важко принести продуктів і прибрати у старенької?
П’ять років назад, Івана вставала з ліжка й могла трішки приглядати за собою. Пенсіонерка надзвичайно вперта жінка. Вона досі намагається вставати. Ноги ледь тримають її, але жінка не здається!
Олександра згадала їхні посиденьки за чаєм та печивом. Івана Володимирівна розумна жінка. Вона багато де працювала. Жила в більшості містах України. Івана Володимирівна вправна і вміла. Звикла сама заробляти і завжди мати свої гроші. Зараз вона в’яже або плете корзинки. Олександра продає їх на вихідних. Виходить на базар в суботу чи в неділю.
У Івани Володимирівни є гроші. Вона не бідна. Жінка має величезний будинок. В ньому два поверхи. Пенсіонерка має машину. Вона стоїть в гаражі. Івана Володимирівна вмовила Олександру здати на права, аби мати змогу їздити на тій машині. Спочатку дівчина не зрозуміла, навіщо старенька досі просить продавати її вироби. Зрозуміла, після близького знайомства з Іваною Володимирівною. Вона все життя працювала. Їй важливий не сам заробіток, а праця.
До Івани Володимирівни внуки чи діти не приходять. Вони дзвонять, щоб грошей попросити. Інших причин для спілкування не бачать. Дочку звати Ольга Пчілка. Вона має свій ювелірний магазин. Продає, ремонтує та виготовляє на замовлення вироби з срібла. Максим пчілка працював торговим представником харчових додатків. Він їздить на своєму авто по Україні і розповідає різним компаніям про товар його фірми.
У бабусі є внуки. Останній раз вона бачила їх двадцять років назад. Тоді їм було по одинадцять чи дванадцять років. Старшого звати Микитою, а молодшу – Галина. Івана Володимирівна знає про них тільки з розповідей. Микита любить спорт. Він планує побудувати свою кар’єру в цьому напрямку. Галина любить малювати. Вона надзвичайно ніжна та творча дівчина. Вивчилася на дизайнера. Зараз має своє ательє.
Івана Володимирівна спілкується не тільки з Олександрою. Вона має багато подружок. Не всі вони на пенсі. Частенько до пенсіонерки приходять молоді. Івану постійно провідує Лілія. Вона працює в добувному магазині. Всі її родичі музиканти, але вона обрала іншу життєву дорогу. Івана Володимирівна знала ще прабабку Лілії.
Коли Лілія приходила в гості, Івана Володимирівна просила заварити їм трав’яного чаю, а на стіл поставити чорний шоколад та вівсяне печиво. Дві жінки довго обговорювали музику, сучасних музикантів і вдалі композиції.
Олександра живе в тому самому будинку, що й Івана Володимирівна. Вона бачила жінку рідко. Раз в тиждень – це максимум. Коли жінки не виходила на світ більше семи днів, Олександра запанікувала. Вона піднялася на три поверхи вище і подзвонила до пенсіонерки. Та довго йшла до дверей. Олександра почула: «Зачекайте!», десь з глибини квартири. Дівчина чекала біля дверей цілу хвилину.
Знайомство з Іваною Володимирівною пройшло напрочуд добре. Пенсіонерка вміла окутувати співрозмовника материнським теплом. Несвідомо, Олександра розслабилася. Їй здалося, ніби вона прийшла провідати свою маму. Дівчина запропонувала пенсіонерці взяти її номер. Може щось знадобиться, нехай дзвонить! Івана Володимирівна не стала впиратися. Вона з великою вдячністю взяла папірець з номером телефону.
Пенсіонерка часто дякувала Олександрі за якісь дрібниці. Вона була вдячна за печиво, свіжу воду, смачну картоплю та щиру зацікавленість в ній – Івані. Жінка якось сказала Олександрі:
- В мене велика родина. Я маю двох дітей, двох внуків, тітку, двоюрідну сестру, молодшого брата, але мало хто з них проявляє до мене цікавість. Власні діти сприймають мене, як щось вічне. Наче я картина на стіні. Вони в’їхали в квартиру і та картина вже висіла. Шістдесят років висить. Вони думають, вона вічна. Шкода, але все має кінець. Головне – вчасно збагнути цю просту істину. Коли вони прозріють – буде пізно.
Івана Володимирівна, наче в воду гляділа. Олександра поїхала до подруга на весілля. Воно проходило в іншому місті. Дівчина попередила Івану Володимирівну про свій від’їзд. Пенсіонерка побажала їй гарної дороги і пообіцяла дочекатися Олександру.
Повернулася Олександра в ту саму квартиру, але в ній було пусто без Івани Володимирівни. Вона відійшла на третій день Олександрового від’їзду. Жінку не встигли врятувати. Івана Володимирівна прожила гарне, насичене життя. Вона ніколи не була самотня. З нею завжди були друзі.
Олександру попрохала прийти адвокатка Івани Володимирівни. Дівчина не знала про її існування, хоча це логічно – мати таку людину, коли ведеш бізнес. Жінка сорока років, блондинка, в строгому костюмі. Вона дивилася на присутніх жорстким поглядом. Олександра відчула себе ніяково. Вона несвідомо вирівняла спину та зліпила коліна до купи.
Приїхали всі: діти, внуки, тітка, сестра, брат і ще з десяток не знайомих людей. Була тут Лілія. Її теж попрохали прийти. Мають ділити майно. Олександра і Лілія сіли поряд. Вони відчували себе не зручно. Що вони тут забули?
- Попрошу створити тишу. – В голосі адвокатки звучали стальні нотки. – Мене звати Мілана Іванівна. Я адвокат Івани Володимирівни. Вона давно склала заповіт, в якому поділила своє майно між дітьми та внуками. – В кімнаті зашепотіли. – За останні роки, в житті Івани Володимирівни сталися зміни. Вона переписала заповіт.
Піднявся гомін. Діти і внуки кричали на адвокатку. Вони грозилися подати до суду, посадити адвокатку. Не хотіли здаватися просто так. Обіцяли спростувати волю матері. Вони ж перші спадкоємці!
- Квартиру, в якій ми сидимо, заповіли вам, Олександро. – Дівчина втратила дар мови. Вона відчула, як хтось міцно стискає її руку. То була Лілія. – Вам, Ліліє, Івана Володимирівна заповіла свій дім. – Тепер я стискала руку Лілії. – Моя клієнтка заповіла свій бізнес молодшому брату, який, цитую: «Ніколи не забував про мене. Турбувався і дзвонив, навіть якщо був втомлений та знесилений».
Чоловік, який мабуть був братом, заплакав у голос. То були сльози горя. По справжньому засмутилися далекі родичі чи друзі. Діти та внуки відчували гнів. Звикли, що картина вічна і вісить тільки для них.
