Моїм дітям ніколи. Вони не мають часу заїхати на двадцять хвилин чаю попити. Вони не мають двох хвилин на коротке повідомлення. Я сучасна жінка. В телефоні розуміюся. До речі, для них навчилася розбиратися.
Діти занадто зайняті на роботі.
— Мамо, не тиснм на жалість! Я тобі чітко сказала, в мене дедлайн горить! Мені ніколи. Бувай! — Зі злістю говорить донька, а потім кидає слухавку.
Я все розумію. Робота — це важливо. Вона годує, дає розвиток, допомагає знаходити нові знайомства. Я все розумію.
Свята зустрічаю на самоті. Коли в мене День народження, діти подзвонять, побажають міцного здоров’я та усіх благ, а в кінці запитають:
— Як плануєш святкувати?
— З вами… — Хочу сказати я, але говорю інше:
— Ганна прийде, може Олеся зайде, а так я нікого не чекаю.
— Ой, як добре! Тобі не буде сумно. — Радісно каже син. Він дійсно вірить в те, що говорить?
Я їм не потрібна. Мені сумно це усвідомлювати. Я хочу бути поряд, хочу слухати їхні розповіді, бажаю знати про їхні тривоги. Все життя жила заради них. Я не прошу няньчити мене. Прошу лише іноді мені дзвонити… Якщо я сама перша не дзвоню, то про мене не згадують.
Прикро усвідомлювати свою непотрібність. Діти зайняті цілковито собою. Я хочу досі приймати участь в їхньому житті. Я можу сидіти з внуками, допомогти по дому. Хочу бути потрібною! Шкода, але діти сприймають моє бажання допомогти, як втручання в їхнє особисте життя. Вони відмахуються від мене, наче я нав’язлива мухи.
Вони сприймають мою турботу та жагу уваги не правильно. Думають, мати, на старості років, розум втрачає, тому нав’язується. Якось син напряму спитав в мене чи треба мені найняти сиділку? Я поцікавилася, з якою ціллю? Його відповідь образила мене до глибини душі:
— Раптом, ти чогось з собою зробиш, а так під наглядом будеш.
Мені цікаво, як вони себе почуватимуть, коли їхні діти забудуть про них? Що вони робитимуть, якщо Новий рік святкуватимуть в родинному колі, але їх в це «родинне коло» не зарахують? Їм буде приємно бачити своїх рідних, дай Боже, два рази на рік?
Я турбую себе роздумами. Не можу зрозуміти, не бачу причини, не знаю, як вирішити цю ситуацію. Напевно, я погана матір. Іншого пояснення не бачу. Тільки до поганих не приїздять і не дзвонять. Схоже, я не змогла виростити любов до себе, а може в молодості робила щось жахливе? Діти могли приховати образу на мене, яку пронесли через роки. Вони можуть мститися мені. Можливо, я дала їм мало, занадто недостатньо, щоб мене любили на старості років…
Хто сказав, що старі божеволіють від старості? Ні. Не згодна. Нам стає погано, через забуття. Всі нас полишили самих, а ми досі прагнемо віддавати. Хочемо гріти своїм теплом, дарувати любов. Хіба я багато прошу? Один дзвіночок в день. Коротенький.
— Мамо, привіт. Зі мною все добре. Буду зайнята чи зайнятий. Люблю тебе. Бувай!
Це займе п’ять хвилин. Якихось п’ять хвилин для них і ціла вічність для мене…
Варто нарешті змиритися з ситуацією, щоб не ятрити собі душу. Потрібно прийняти ситуацію і жити далі. Може в мене вийде, а може ні. Це один момент. Інший заключається в тому, що я не можу втамувати свій душевний біль.
