Знаєте, як воно жити з розумінням того, що ти нікому не потрібен? Навіть своїм батькам. Точніше не так, в першу чергу своїм батькам. Ні? А я от знаю. В перше з цим відчуттям я познайомився, коли мені було десять років. Батьки розлучались, та не могли вибрати, з ким же я залишусь жити. І все було не так, як в американських фільмах, ні. Вони не сварились що б забрати мене до себе. Вони сварились що б віддати мене. Тобто мама наполягала на тому, щоб я залишився з батьком, а батько, щоб я залишився з матір’ю. Мені тридцять років, а я досі чітко пам’ятаю слова мами “мені не потрібен цей причеп! Я своє життя будувати хочу, без вас обох!”. Через те, що спокійно в розмові батьки це вирішити не змогли, звернулись до суду. Там було постановлено, що я буду жити навпіл. Пів року з матір’ю, пів року з батьком. Я нічого не коментував. Просто слухав. Спочатку не придавав ситуації значення, а потім як зрозумів все, закрився від всього світу.
Через два роки такого життя, батьки вирішили мене віддати до дитячого будинку. Їхнє благополуччя було важливішим, ніж моє. Що ж, нехай так. І це я також не коментував. В дит будинку прожив до свого повноліття. Ставлення там було теж нікчемне. Вихователі не забували нам нагадати, що кожного з нас викинули на вулицю, як непотрібних котенят. Тут ми їм теж не потрібні, але що зробиш, робота змушує.
Всі ці моменти настільки змусили мене піти в себе, що я став соціофобом. Я ходив по місту, дивився на щасливі родини та заздрив. Заздрив їхньому щастю, їхньому родинному коханню та підтримці. Коли ти сам, це просто мега складно. Складно навіть зрозуміти, куди тобі йти далі та як жити.
Одного дня, коли я знову прогулювався, до мене підійшла дівчина. Вона була така життєрадісна та тепла, як сонечко. Запитала в мене дорогу до університету Шевченка. Так я й познайомився зі своєю дружиною. Вона вступала до першого курсу на психолога. Саме ця випадкова зустріч дала мені надію на майбутнє. Саме розмови довгими ночами дозволили мені стати сильнішим та зрозуміти, що я не сам. Не покинуте бідне кошеня, а чоловік, перед яким відкриті всі двері світу, потрібно тільки їх відкрити.
Ми одружені вже дуже давно, маємо трійко діток. І щодня я роблю все, щоб моя родина ніколи не пережила нічого подібного. Щоб вони знали та розуміли, як сильно я їх кохаю, та як сильно вони мені потрібні.
