У мене непроста робота, я – суддя. Проте я люблю свою роботу.
Одного разу я вів судову справу про розподіл спадщини. Спершу я думав, що це буде нудно та ми дуже швидко завершимо її, але я помилився.
Ця справа не була схожою на інші. Хочу розповісти вам цю історію. Ця справа стосувалася старенької хати, яку родичі не могли поділити. Але те, що я побачив, шокувало мене. Колись рідні люди, які мали дружні стосунки, стали ворогами через цю маленьку халупу.
Судовий процес розпочався зібранням всіх сторін – родичів, які претендували на спадщину. Почувши їхні аргументи та переглянувши всі докази, я зрозумів, що головна проблема полягала в емоціях, а не в хаті самій. Кожен родич відчував, що має право на це майно, і це викликало конфлікти.
Про те, щоб продати цю хату не було й мови, оскільки з нею були пов’язані певні емоційні спогади. Ці спогади були важливі для кожного з них і неможливо було їх просто відкинути.
Але понад усе їхнім мотивом було довести, що саму він достойний володіти цим майном.
Поки тривала судова тяганина, стан хати лише погіршувався. Родичі не змогли домовитися про ремонт і підтримку будівлі, оскільки були занурені у свої конфлікти. Життя та час не терпіли зволікання і хата, на жаль, розвалилася повністю.
І з того самого моменту конфлікт вирішився сам собою. Нікому не потрібна була купа цементу та інших будівельних матеріалів.
Родичі просто приїхали на місце, де колись стояла будівля, яка викликала стільки суперечок та конфліктів, та розібрали пам’ятні речі.
В результаті родичі продали земельну ділянку, а гроші поділили порівну. Справа була закрита.
Постає цілком логічне питання: і потрібно було так побиватися, щоб потім копирсатися в пошуках пам’ятних речей? Якби їм дійсно була дорога та хата, то родичі запобігли б її остаточному руйнуванню, але їхні принципи були на той момент важливіші.
