Батьки моєї дружини успадкували від її бабусі з дідусем (батьків мами) досить великий, просторий будинок. Багато років назад у цей будинок прийшов жити мій тесть, тут народилась моя жінка Софія, сюди ж прийшов жити і я.
Одразу після весілля моя теща дійшла згоди зі своїми батьками зробити в домі два виходи. Це було цілком зрозуміло, в будинку появилась ще одна окрема сім’я. Не хотіли вони одне одному дороги переходити. Хоча батьки моєї тещі не були в захваті від рішення доньки із зятем, але наперекір молодій сім’ї іти не бажали.
А потім бабуся та дідусь моєї дружини повмирали, Софії на той час було 13 років. Виходить, що будинок рівними частинами належав трьом особам, тещі, тестю та моїй жінці.
Після навчання Софія повернулась в батьківський дім, ми познайомилися та стали зустрічатися, а потім я зробив їй пропозицію. Оскільки частина будинку належала й Софії, після весілля ми вирішили жити в неї. Тож зайняли частину, в якій жили її бабуся з дідусем.
Будинок досить великий. У тещі з тестем три кімнати, кухня, коридор, у нас з Софією дві кімнати, кухня, коридор. У кожної сім’ї свій туалет та ванна. Потрапити один до одного можна через коридор, або ж через вхід з вулиці. Навколо будинку є великі присадибні ділянки, можна садити городину.
Теща спочатку прийняла мене, до моменту, поки я не надумав зробити ремонт. Їй не подобалися будь-які наші рішення: то стіни яскраві, то стеля низька. Моя дружина намагалась сперечатися з мамою, адже ми окрема сім’я, і робимо за власні кошти все так, як нам заманеться. Не батькам тут врешті-решт жити.
Але теща не втрачала і дня, щоб не нагадати, ніби вона повноправна господиня в цьому домі, і все, що тут знаходиться, — спільне. Мати строго заборонила викидати старі меблі її батьків, заявивши, нібито вони для неї пам’ять та раритет, тому викидати їх не потрібно. До себе вона їх забирати не хоче, в сарай — теж ні, бо вони зіпсуються. Ми промовчали на це. А далі все тільки почалося. Теща була всюди, вона могла, не постукавши, зайти в нашу кімнату.
Якось на невеличкій ділянці землі я хотів посадити молоді яблуні. Так мати кинулась на мене з криками, що це місце для картоплі. А для чого мені саджати картоплю, коли я можу собі дозволити придбати її. Ми з дружиною вирішили поговорити з батьками та запропонувати їм два варіанти: або ми продаємо свою частку будинку чужим людям, або викуповуємо в них ту частину хати, але з усіма документами. І житимемо, як сусіди, щоб без дозволу ніхто ні до кого не заходив.
Що то було тоді! Теща дуже обурилася, бо де таке видано, аби рідній дочці частину хати продавати, це ж так її спадок. Але тесть, здається, погодився. Так і зробили, все офіційно оформили. Після цього дружина одразу розставила все на свої місця — мовляв, ми тепер тут господарі, і в нас окрема сім’я (тим більше ми чекаємо на появу маляти). Нас не потрібно турбувати без дозволу, якщо й приходити одне до одного, то тільки з попередженням. Я прописався в цій частині, інший вхід через коридор ми замурували. І начебто теща нарешті заспокоїлась, за гроші, котрі ми їм дали, вони придбали собі машину. Все було добре до моменту появи в нашій сім’ї дитини.
Щоб виплатити кредит, який ми взяли на викуп своєї частки будинку, мені прийшлось знайти ще одну роботу, тому вдома буваю нечасто. Поки тесть був вдома, теща мовчала, навіть ногою не ступала на нашу частину, а недавно він поїхав на заробітки, то все знову почалося.
Вона мало не щодня бігає до нас, нібито подивитися на онучку, а сама вже з порога починає встановлювати свої правила. Ми з дружиною стараємось мовчати та просто вказуємо, що в неї є своя половина будинку, от там хай і порядки встановлює, але тещі байдуже. Мама все одно заявляє, ніби прожила тут все життя, і вона господиня цього дому.
Навесні повиривала всі посаджені мною яблуні та груші. Якби вона була хорошою бабусею, то ніколи б цього не зробила. Невже теща не розуміє, що дитині потрібні вітаміни. А мати хіба командує. Їй самій на пенсії зайнятись нічим, от і не дає нашій сім’ї спокою, ще й плітки про нас розпускає серед сусідів.
Спокійно видихнути ми можемо лише, коли тесть приїжджає додому. Його теща переконує, мовляв, до нас не пхається, хіба зрідка до дитини навідується.
Більше не можемо так спокійно жити, і продавати свою частину будинку не дуже то й хочеться. Ми зробили тут ремонти, облаштували побут. Як вмовити тещу не пхатись в наше життя? Ця частина дому вже давно їй не належить, а мати все ніяк не заспокоїться. А чим далі, тим все нестерпнішою вона стає.
