Мені вже 78 років, усе своє життя прожив у старенькому дерев’яному будинку вкінці села. Цей дім був побудований моїм прадідусем. Ще малим, пам’ятаю, я бігав по добротних, на той час, кімнатах. На той час це був стандартний, невеличкий будинок, як у всіх.
Тут минули мої дитячі роки, юність та молодість. Сюди я привів свою майбутню жінку знайомитись із батьками. З цього місця ми поїхали тимчасово жити до дружини, а потім повернулися сюди вже з дитиною на руках. А коли мені було 58 років, моєї дружини не стало. Батьки мої теж тут жили, але вони повмирали ще задовго до смерті моєї жінки.
З того часу я залишився сам у цьому будинку, син теж виріс тут, однак згодом він пішов навчатись в місто, знайшов там роботу, одружився, став батьком.
З цією хатою пов’язане все моє життя. А якщо придивитися до неї ближче, вся вона почорніла, стіни осунулись, підлога прогнила, старий шифер в дірах, стеля протікає. Кімната, в якій я сплю, вкрилась цвіллю, тут волого й холодно. Коли ще мав здоров’я, потрохи підлагоджував, підбілював, а тепер вже зовсім сил немає. Хата вже дуже стара, що тут казати.
Недавно на вулиці зустрів свого сусіда, такий був щасливий, аж світився від радості. Його дочка із зятем придбали будинок у селі, новий, з усіма вигодами, навіть город невеличкий збоку є. Іван Володимирович радіє, бо діти забирають батька жити до себе, щоб той ближче до них був. А зі старого, осілого будинку та нашої вулиці він з’їжджає. Дуже йому пощастило. Мені навіть заздрісно в один момент стало, хотілося би бути на його місці.
Аж тут подзвонив син та сказав, що він має мені дещо розповісти. Під час розмови натякнув, що вони готують мені сюрприз із житлом. Я зрадів, гадаючи, що діти надумали мене забрати до себе жити. Приїхав син, посадив мене в машину та повіз у місто.
Аж тут бачу, дійсно, центр міста, навколо нові будинки, дитячий майданчик. Ми вийшли, син завів мене в будинок, ми піднялись ліфтом аж до сьомого поверху, ось і квартира. Велика, трикімнатна, навіть ремонт є та меблі розставлені. Я такого зроду не бачив. Навколо просторо та світло. Казка, а не дім.
Я з радощів не витримав та крикнув, показуючи пальцем на невеличку, затишну кімнату: “Тут, мабуть, моя кімната буде, діти?”
Обернувся до сина, а він якось аж зблід увесь: “Тату, ми просто хотіли тобі показати наше нове житло, щоб ти порадів за нас. А куди тут ще тебе помістити? Ми з дружиною у спальні, а дітям по кімнаті, вони вже дорослі, повинні мати власний куточок. Нас і так багато тут, ну куди тобі до нас? Тим більше, як ти свою домівку залишиш. У тебе там всі роки пройшли, збоку Іван Володимирович, собака твій, він же нам точно на квартиру не потрібен. Вибач, тату, але про твій переїзд сюди й мови бути не може“.
Я слухав сина й не вірив, що ці слова лунають від моєї рідної дитини. Глянув на невістку — та очі опустила, розумію, а нащо їй ще мене обходити. Тут я попросив сина відвезти мене додому, а сам всю дорогу назад ледь стримував сльози.
Два дні чекав дзвінка від сина, думав, що він передумає, пожаліє старого, але той навіть не подзвонив. Тоді я сам набрав, щоб спитати його, як справи. Все в них добре, бігають по магазинах у пошуках нових меблів, бо скоро готуються переїздити у свою новеньку оселю.
Сиджу й думаю: а може я на це сам заслужив? Чого я хочу: хата в мене стара, сам я вже в роках, і мій пес, дітям він не потрібен, а я його й не покину, 10 років вірно оберігає моє подвір’я.
Напевно, я сам у всьому винен — надумав собі, що син має забрати мене до себе. Та хіба він мені щось винен? У них своя щаслива сім’я. Хоч дуже боляче розуміти, що я нікому на старість не потрібен. Старий та самотній.
