Проживали ми в великому місті у якому населення було понад триста тисяч. Пропрацювала я все життя в поштовому відділені поштаркою. На свій вік я дуже багато бачила людей, які мене вражали. Але я хочу розповісти про одну дівчинку, яка дуже цілеспрямована, та понад усе любить життя.
Нас було понад десять поштарок. Зазвичай в літній період йшли у відпустки. Замінити одна одну ми не могли, тому що у нас самих були дуже великі відділки. Керівництво пошти вирішило, на період відпусток, брати або студентів або школярів, які влітку хотіли підробити грошенят.
Одна знайома нашої начальниці попросила влаштувати на роботу одну школярку, яка перейшла в одинадцятий клас та не хотіла марно проводити літні канікули, хотіла десь попрацювати. Саме в цей час у нас почався період відпустом. Одного дня до нас завітала маленька, сором’язлива та така худенька Тетяна, ми з хвилюванням на неї дивились. Як же вона така тендітна ту пошту буде носити? Але вона настільки хватка до роботи, що відразу запропонувала, щоб її навчили, що вона має робити.
Кожного дня Тетяна лаштувала та розносила пошту. Люди про неї відгукувались як чуйна та уважна дівчинка. Мало розмовляє, але завжди вислухає та дасть якусь пораду. Якщо комусь із пенсіонерів потрібна допомога, Тетяна завжди рада чим-небудь зарадити.
З часом ми почали помічати, що дівчина не завжди охоче з нами розмовляє. Тільки коли повернеться до нас, щось промуркоче та й далі працювати. Ми тільки переглядались одна з одною. І місяця не проробила, а вже зарозуміватися почала. Ми зробили зауваження нашій начальниці, що нехай дівчину поставить на місце. Всі однакові і спільну мову треба якось знаходити.
Начальниця викликала до себе в кабінет Тетяну. Розмовляли вони доволі довго. Після чого дівчина вийшла з кабінету та знову мовчки на нас подивилась та й прийнялась до роботи.
В такій натягнутій обстановці ми пропрацювали майже два місяці. І одного дня до нас у поштове відділення завітала Тетянина мама, поцікавитись як у її дитини справи. Але Тетяни уже не було на робочому місці. Вона уже зібрала всі газети та й пішла на свію дільницю.
Ми як дорослі курки-насідки розкудахкались біля мами Тетяни. Почали сваритись, що дівчина мовчазна, занозчива, не завжди відповідає на наші питання, практично не розмовляє. В такій тяжкій обстановці важкувато працювати. На що мама Тетяни відповіла нам.
– Не сваріться на неї, вона не винна. Дівчинка дуже не хотіла, щоб хтось про це знав, але раз склалась така ситуація… У неї вади зі слухом. З дитинства вона глухоніма і читає тільки по губах. Коли дивиться на вас, вона з вами розмовляє, а коли розвертається спиною, вона вас просто не чує. Я їй кожного разу наголошувала, щоб вона носила слуховий апарат, але Тетяна категорично проти. Не вважає себе інвалідом і не хоче, щоб хтось про це знав. Тому не ображайтесь на неї й не кажіть що ви щось знаєте. Та не дай Боже ви почнете її жаліти. Зробите ще гірше.
Після розмови з мамою Тетяни, нам так соромно стало. Навіть не знали як залагодити свою провину перед дівчиною. Наступного дня коли ми знову зібрались на роботі від Тетянки не відходили та весь час намагались чимось допомогти чи ділом чи порадою. А дівчина не розуміючи що відбувається тільки посміхалась.
