«Не потрібна мені така потвора! Заберіть її! У дитячий будинок поїде!» – прокричала мама новонародженої дівчинки й у ту ж мить попросила, щоб її дали написати заяву про відмову від дитини.
Напевно, найстрашніше у цій ситуації було те, що про дитину так говорила не якась шістнадцятирічна дівчинка, що життя не бачила, а цілком досвічена та мудра леді з кількома бізнесами, якій було трохи більше ніж тридцять. Звичайно, у своїй сім’ї вона все вирішувала сама, тому навіть не запитала у чоловіка, як він ставиться до відмови від доньки.
Чоловікові повідомила, що то на краще, бо її потрібно багато працювати, а дитина б заважала, мов більше про це розмов не буде, її вистачило. Чоловік, звісно, «зрадів» такому повороту подій.
На щастя, маленька Софійка росла повною протилежністю мами. Вона була дуже приязна та добра, уже у перший рік свого життя, вона віддавала все, що мала, своїм одноліткам і намагалась їх порадувати. А її сміх пробуджував усмішку у кожного вихователя, ніхто не міг повірити, що від такого маленького дива можна було так просто відмовитися.
Найбільше Софійка любила обійматися, постійно тягнулась на ручки до вихователів, а коли ті вже втомлювалися й клали її назад, то демонстративно хмурила брівки. На жаль, її мама була надто гнилою, щоб зрозуміти, яка ця дитина добра і хоч трішки пізнати її щиру любов.
На жаль, у дитячому будинку важко надати достатньо уваги та тепла кожному малюку, але кожен вихователь робить все можливе, щоб діти не відчували себе обділеними.
Минуло два роки й кілька місяців, як маленька Софійка жила у дитячому будинку, і тут до вихователів приходить керівник з якимось молодим приємним чоловіком. Виявилось, що це тато Софійки, що прийшов забрати її додому. Минуло кілька тижнів на оформлення документів і за цей час дівчинка дуже прив’язалась до свого тата, не хотіла його навіть відпускати, хоча й він обіцяв, що завтра знову прийде.
Пізніше ми познайомилися і з його новою дружиною, вона й нам розповіла, що розлучився він з колишньою, бо не зміг її пробачити такої «зради». Вона довго приховувала від нього, де його донька і казала, що її давно не має у місті, і від цього він впав у депресію, тоді вони й познайомилися, а вона через зв’язки зуміла вияснити, де знаходиться Софійка.
Минуло вже три роки з моменту, як дівчинка живе з сім’єю, але вона все одно до нас навідується, сумує за вихователями й подругами. На щастя, батьки забрали її вчасно і вона виросте не травмованою через життя у дитячому будинку і почуття покинутості. Бо попри те, що хто говорить, сім’я завжди найцінніше, що у нас є і ми повинні це цінувати понад усе.
