Моя перша дружина загинула в автокатастрофі. Я залишивсь сам з нашим трирічним сином. Моя мама завжди була поруч. Вона намагалась допомогти всім, чим може. Я ще закінчував навчання в університеті. Шостий курс. На носі були випускні екзамени, захист диплома… три місяці довелося жити в гуртожитку, бо університет знаходився далеко, я не міг постійно їздити. За синочком дивилась мама.
Тут я й зустрів свою другу дружину. Вона отримувала друге вище, але також була змушена пожити в гуртожитку. Ми відразу знайшли спільну мову. Через рік вирішили одружитись.
Наталя знала, що в мене є син від першого шлюбу, та пообіцяла піклуватись про нього, як про власного сина. Я ж бо повірив їй на слово. Вона була добра та щира завжди, скільки я її знаю.
Якось з часом, я почав помічати, що мій син зіщулюється кожного разу, як хтось підіймати руку до верху, став більш замкнутим. На питання він відповідне давав, ще погано говорив, а часом, просто не хотів. Дружина запевняла, що все добре. Та щось в душі не давало мені спокою. Я вирішив встановити відеонагляд. Те, що я там побачив, мене шокувало.
Варто мені було переступити поріг, Наталя починала кричати на сина, бити його та знущатись. На відео було чітко чути її слова “ти ніколи не будеш мені сином! Я позбудусь тебе при першій можливості! Ти мені не син! Досить кричати й плакати! Твій таточко тобі не допоможе!”
В мені палала злість червоним вогнем. Добре, що далеко від дому не відійшов, та включив відео. Я залетів до квартири, дав ляпаса “дружиноньці” та вигнав з нашого життя.
-Вибач синку… Вибач, будь ласка… Я не знав...
Як же жахливо я себе почуваю через це все… бідний мій син...
