Одного прекрасного дня сонечко сильно припікало і я вийшла на свою улюблену лавку у дворі. Це було моє улюблене місце під деревом, де я любила сидіти та дивитися на життя, яке кипіло навкруги.
На лавці було дуже зручно, я могла бачити усе, що відбувалося в нашому дворі. Люди проходили повз і я хотіла багато про них знати. Мої сусіди, діти, собачки – всі ставали героями моїх спостережень.
Якщо була хороша погода, я не залишала лавку аж до вечора. Сонце високо піднялося, а я все ще дивилася на дітей, які гралися на гойдалках, а собачки бігали навкруги.
А коли дні були нудними, я почувала себе справжнім детективом! Бачила, хто з ким говорив, хто до кого приїхав і які пригоди трапилися з мешканцями нашого будинку. Все, про що я дізнавалася, зберігалося в моїй голові, адже я любила пам’ятати деталі.
Іноді мої спостереження допомагали комусь з мешканців. Я коли бачила, коли хтось загубив щось цінне, або потребував допомоги, тоді я завжди була готова допомогти. А ще я вміла дати добру пораду, якщо хтось зі сусідів мав якісь проблеми.
Того дня, коли сонечко сховалося за хмарами, я помітила щось дивне. Під одним із під’їздів нашого будинку з’явилася молода жінка з маленькою дитиною. Вона здавалася засмученою і замисленою. Я спостерігала за ними зі своєї лавки та помітила, що вони залишалися там аж до вечора.
Наступного ранку, коли я знову вийшла на лавку, моя сусідка Ніна приєдналася до мене. Я їй все розповіла про ту молоду жінку та дитину, яку я бачила біля під’їзду.
Ми сиділи та чекали, поки та жінка з дитиною вийдуть. Час йшов так повільно, що здалося, що минули віки. Нарешті, двері розійшлися і з них вийшла молода жінка, тримаючи за руку свою маленьку донечку.
З нетерпінням чекала наступного дня, щоб разом з Ніною знову побачити ту загадкову жінку. Ми почали припускати до кого ж може вона приходити серед наших сусідів. Почали висувати різні припущення, обговорювали варіанти, але нам нічого не спадало на думку.
Таким чином, ми перебрали усіх сусідів, які жили у нашому будинку.
– Можливо, вона приходить до Семена, – сказала Ніна з виразом великого розумника.
– Ага, до Семена, – підтримала я. – Він єдиний одинак в нашому будинку. Він приїхав сюди після того, як його дідуся Михайла Ігоровича не стало.
Ми вирішили перевірити свою гіпотезу. Так ми знову стали чекати біля під’їзду, витримавши безліч бентежливих хвилин. І нарешті двері під’їзду відчинилися, перед нами з’явився сам Семен.
– Доброго дня – привітався молодий чоловік.
– Нам цікаво, – відповіла Ніна, – чи не до тебе приходила молода жінку з дитиною?
Семен на секунду задумався, але потім усміхнувся.
– О, так, – сказав він, – це моя подруга Лілія та її донька Юля.
Семен сказав це та швидко пішов залишивши нас у здогадках які ж стосунки між ним та Лілією та коли у них буде весілля.
Цікаве у мене життя. А як ви розважаєте себе на пенсії?
