Десь близько о дванадцятій ночі у двері пролунав дзвінок. Спочатку я не розумів звідки лунає мелодія та тільки через декілька хвилин я прийшов до тями, що це дзвонять у квартиру, на годиннику половина дванадцятої. Хто ж це може бути в таку пізню годину? Швидко підбігаю до дверей та відкриваю двері, тому що хтось може розбудить моїх діточок. На порозі у сльозах стоїть моя сусідка Валентина Вікторівна.
– Колю, допоможи! Василю моєму зле стало! Перше, що прийшло мені в голову – бігти до вас! Швидку терміново потрібно викликати. Будь ласка ходімо до нас швидше! – в істериці, обливаючись сльозами кричить сусідка.
Заходимо до квартири, на підлозі лежить дід Василь. Я швидко зателефонував до швидкої допомоги, пообіцяли через десять хвилин прибути. Як можу заспокоюю Валентину Вікторівну, розумію, що крім діда Василя в неї немає нікого.
Так цікаво в нашому житті відбувається…
По сусідству з Валентиною Вікторівною та Василем Миколайовичем прожили все моє свідоме життя. Коли я був маленьким, наші батьки спілкувалися з нашими сусідами, можна навіть сказати – дружили. Скільки їх пам’ятаю – це поважна та дуже заможна сім’я. У свій час Василь Миколайович – директор заводу, Валентина Вікторівна була начальником відділу в Ощадбанку. Чому запам’ятав ощадбанк, тому що мої батьки у свій час захотіли придбати автомобіль, на який не хватало коштів, от і зверталися ми до Валентини Вікторівни за допомогою взяти кошти в займу. Вона була, та і є дуже приємна жінка та завжди, якщо у неї є така змога допоможе.
Дружня заможна сім’я, дві доньки красуні, різниця між ними один рік, тому ходили до школи в один клас. За мене вони були молодші на два роки. Я, як член, середнього достатку сім’ї, трішки заздрив цим дівчатам. Кожного ранку до їх під’їзду, приїздив службовий автомобіль з водієм та відвозив дівчат до школи. Я так мріяв хоча б один разочок прокататися на чорній величезній Волзі. Дівчата були такі не приступні, що до холопів і голову не повертали, якщо до них зверталися хлопці, чи списати, чи просто познайомитись. Мені тоді здавалось, що вони й землі під собою не відчували.
Після закінчення школи з золотою медаллю батьки обох дівчат направили навчатися за кордон, щоб вони не розлучались та завжди були дружні та підтримували один одного.
В перші роки навчання за кордоном хоч раз на рік, на канікули, дівчата приїжджали. А після закінчення університету знайшли роботу, знайшли супутників по життю, зовсім перестали їздити до батьків. Єдине, що про них говорили – це те, що вони стали моделями та й зовсім забули про батьків.
До тями мене знову привів дзвінок у двері, приїхала швидка. Василя Миколайовича швидко погрузили на носилки та відвезли до лікарні. Діагноз поставили – серцевий напад. Лікарі пообіцяли, що через три місяці наш сусід буде бігати як молодий, але потрібні кошти на лікування. Я запропонував зателефонувати дівчатам та попросити допомоги, але Валентина Вікторівна не погодилась.
– Ми їм не потрібні. – зі сльозами на очах відповіла сусідка. Я їм раніше телефонувала, але вони навіть і трубки не брали. Вони вже й забули, що в них є батьки…. Якось самі будемо виживати…
