Ще на прикладі своєї мами я переконалась, що після одруження не житиму зі свекрами. Бачила, яке нелегке життя вона прожила з моїми бабусею та дідусем. Мама завжди намагалась бути доброю до всіх, працювала, готувала, а натомість отримувала вічне незадоволення зі сторони свекрухи. І так тривало все життя, а на старість вона ще змушена була доглядати батьків мого тата. Ніхто не знає, як важко їй було, але матір не могла зробити по-іншому.
Я завжди бачила втомлену, замучену маму, і нічим не могла їй помогти. Ці моменти настільки закарбувались в моїй пам’яті, що я ще маленькою все вирішила.
Тому, коли Павло зробив мені пропозицію, я погодилась, але одразу поставила умову, що житимемо ми окремо.
Коли настав день весілля, до мене підійшла моя свекруха, взяла за руку та стала просити, щоб ми жили в них. Вона зі сльозами говорила, мовляв, вони все життя жили заради єдиного сина. Батьки хочуть вибавити онуків та у всьому допомагати нам. Свекруха пообіцяла, що ніколи мене лихим словом не образить, і любитиме як рідну доньку.
Але я відмовила, мені вистачило досвіду мами. Так завжди, спочатку все добре, а потім починається. Не можуть дві сім’ї жити під одним дахом.
Батьки чоловіка спочатку ображались через мою відмову, довгий час не телефонували до нас, не кликали в гості, а потім зрозуміли, що ми молода сім’я. Зараз у нас чудові взаємини. Ми придбали власну квартиру, народили дітей. Я поважаю батьків свого чоловіка. Вони частенько приходять до нас у гості, ми возимо до них онуків, допомагаємо один одному. І тільки тепер розумію – я зробила правильно, відмовивши свекрусі. Хто знає, якби ми жили разом, чи були б наші стосунки настільки хорошими, як зараз? Хіба ні?
