Коли я почала працювати в магазині побутової хімії, то зіштовхнулася з дивним упередженням. Чомусь вважають людей за касою — дyрнEньkuмu. Нам відверто xAmлять. Можуть 0бi3вAтu. Якщо сидиш за касою, то інші вважають, ніби ти нічого не досяг в житті. Я пропрацювала директором школи майже п’ятнадцять років. Життя склалося так, що мені довелося залишити свій пост. До пенсії не вистачало два трудових роки. Нічого не поробиш. Довелося адаптуватися.
Якось до мене прийшла молода жіночка. Вона була одягнена в леопардову майку, сині джинси, з низькою посадкою, а на ногах підбори. Жінка поставила перед мною одну пачку фарби.
— Замовте такої ще! Мені мало однієї баночки. — Пропищала жіночка.
— Обов’язково замовимо. — Я блефувала. Замовлення робляться на офісі. Вони дивляться якого асортименту бракує. Я до тих фарб не маю ніякого відношення, але клієтну це не поясниш.
— Коли?
— Якомога скоріше. — Ввічливо відповіла я.
— Мені потрібно завтра! Я прийду в одинадцять годин і фарба вже повинна бути! Зрозуміла? — Дівчина різко змінила тон.
Я проігнорувала її хамство. Пробила товар і назвала ціну.
— Ти взагалі мене чуєш? — Дівчина продовжувала хамити. Вона ще не розрахувалася за товар. — Замовляй при мені! Жінко, чуєш? Виймай свій телефон і дзвони на свої склади!
Вчасно вийшла адміністраторка. Вона мовчки забрала в дівчини фарбу.
— Роби відміну. — Сказала мені. — Дівчино, а вас попрошу покинути наш магазин. З сьогоднішнього дня, ви для нас небажана персона.
Бажаю всім таких розуміючих керівників, як в мене.
