Я народилася й виросла не в Україні. Завжди мріяла повернутися додому, але не мала змоги.
Життя в мене було цікаве. Я народилася за кордоном в бідній сім’ї. Мама не мала змоги мене виховувати, тому віддала на всиновлення. Я росла багато років в дитячому будинку. То були дев’яності. Для України ті часи не дуже легкі. Мало хто думав про дітей, аби самому вижити.
Мої батьки були заможні. Носили фірмовий одяг, мали свій бізнес, який відвойовували, у прямому сенсі цього слова, кожен день. Вони забрали мене. З усиновленням допомагали всі, комі не лінь. Я приїхала в багату квартиру. Скільки всяко антикваріату в нас було! Мама забороняла мені водити когось в гості, «щоб не накликати біду».
Мені було добре з батьками. Я безмежно їх люблю, але мені дуже хотілося з’їздити додому. Тоді я була мала й не знала, як працює пошта. Могла писати на адресу свого дитячого будинку, але чи відправили б мої листи батьки? Чи дійшли б вони до адресатів? Я не знаю.
Коли я виросла та заробила грошей, твердо вирішила поїхати додому. Я жила цією думкою багато років. Нарешті моя мрія здійснювалася.
На місці дитячого будинку стояла якась закусочна. Там були всі мої спогади. Я розуміла, потрібно було йти в місцеву мерію, – чи що в них там? – і просити допомоги там. Тоді я була така розгублена. Я нічого не розуміла. Треба було подумати про такий сюжет моєї історії. В житті рідко щось відбувається за планом. Двадцять років минуло. Звісно, місто змінилося.
Моїй мрії не судилося збутися. Я повернулася додому ні з чим. Гуляти по тому місту було сумно. Я ніяк не могла прийти до тями. Вилетіла раніше запланованого. Вдома намагалася придумати план дій. Згадала про всесильний інтернет. Спробую якось поширити інформацію на своїй сторінці в соціальних мережах. Раптом пощастить. Шукати вручну не реально. Я витрачу купу часу дарма. До того ж, єдине, що вдалося накопати, це коротку статтю про мій сиротинець. Його закрили через п’ятнадцять років, після мого всиновлення. Працівників перевели по різним закладам, як і дітей. На цьому все, але я не здаюся.
