Для Василя Петровича це був серйозний крок, і зробити його без згоди дітей він не міг. Боявся осудження свого вчинку з боку дітей. І хоча доньки вже давно мають власні сім’ї, для чоловіка була важливою їх думка.
Старша дочка Марія живе далеко від батька, в неї троє дітей та чоловік. Зять добряче любить випити. Ще коли працював на тракторі, якось намагався себе стримувати, а коли його звільнити – тут і почалось. Коротко кажучи, зовсім не склалось її сімейне життя.
Марія декілька раз намагалась переконати батька переїхати до неї, щоб самому не бути. Але він і чути не хотів, у своєму домі сам собі господар, а там спокою йому не буде.
Живе він у центрі села, в хороших відносинах із сусідами, має свій невеличкий город. Захотів до когось з дітей – сів на автобус, трохи посидить з дітьми та онуками, і назад вертається. Завжди поспішає додому, там на нього чекають корова та кури.
Город хай і невеличкий, втім земля там родюча, все своє є. А поруч сад. Вистачає Василю Петровичу і собі, і дітям дати, і ще продати. Поки ходить, спина не болить, не погодиться на переїзд до дочки.
У іншої доньки, Наталі, сімейне життя теж не склалось. Один чоловік, другий – все ніяк спокою не має. Болить батьківське серце за обох, але чим він зарадить? У самого ні копійки за душею. Василю Петровичу навіть до пенсії не дали доробити на молокозаводі. І якби ж то він один такий. Тепер стоїть на обліку в центрі зайнятості. По людях ходить підробляти, кому город скопати, кому покосити, так і перебивається.
Біля свого господарства порається. Дружини його не стало ще сім років тому: вона важко захворіла. Відколи втратив жінку, до нікого душа не лежала. Тож він і гадки не мав щось міняти у своєму житті.
Аж раптом до нього в гості мало не щодня почала навідуватись Ольга Миронівна – сусідка через дві хати. Вона теж три роки тому залишилась без чоловіка. Єдиний син її живе закордоном, додому приїздить нечасто. Жінка вона дбайлива, на подвір’ї чисто, на городі все до ладу. Бачачи, як Василь Петрович сам обриває вишню, прийшла йому допомогти. А наступного дня запросила сусіда до себе в гості, зварила свіжого борщу, напекла пиріжків. Він з’їв усе, а потім враз йому так сумно стало. Згадав про дружину. Влітку та весною дні довгі, не так самотньо одному, а зимою дні як вічність минають. Ольга Миронівна добре його розуміла, бо й теж була самотня. Отак прийдуть одне до одного, побалакають – і легше стає. Сусідка ще й ділиться всім: то варення принесе, то вареників…
А недавно вони дійшли згоди жити разом. Хоча обоє вже звикли до самотності, але удвох і час швидше йде, і самотність не така гнітюча. Тільки Василь Петрович не міг не спитати поради в дітей, тому подзвонив їм та запросив на вихідні в гості.
Приїхала Наталя. Посиділи з Ольгою Миронівною. Довго розмовляли, згадували дитинство Наталі, адже ж Ольга Миронівна змалечку дівчину знає. А надвечір, коли жінка пішла, батько спитав поради в доньки:
– Ну що, як тобі Ольга Миронівна?
– Добра людина. Тепер є з ким поговорити хоч. І я додому частіше приїжджатиму. Живіть собі. Вона мені в дорогу пиріжків дала.
А потім до батьківського дому приїхала і старша донька Марія. Ще від ранку Василь Петрович чув щось неладне. Батько, почувши скрип хвіртки, кинувся зустрічати доньку. Але вона навіть не дала себе обійняти.
– До хати я не піду, скоро маршрутка, на подвір’ї поговоримо, – мовила сухо донька.
По тілу Василя Петровича пробіг холод. Він передчував, що розмова не буде приємною.
– Ти що, тату, вигадав? Жінку на старість знайшов? А ми? На нас тобі байдуже? – з докорами мовила Марія.
– Донечко, та що ти таке говориш? – взявся за голову Василь Петрович.
– Я думала в хаті ремонт зробити. Степан цього року на навчання, грошей треба, а ти хату продати не хочеш.
Ну, звісно, думаєш залишити все чужій жінці. Вона тобі дорожча за нас?
– Маріє, заспокойся. Ходім у дім, поговоримо, чаю поп’ємо. Ольга Миронівна добра жінка, та хіба їй здалась моя хата, коли свою має?
– Не хочу й на очі бачити її. – Ти зрадив нас, тату. Не чекала від тебе такого вчинку. До хати я ні ногою не ступлю, додому поїду. А ти живи, як хочеш. Мені байдуже.
Сказавши це, Марія вискочила з батькового подвір’я та сіла в маршрутку, відвернувши голову від вікна. Василь Петрович стояв, мов вкопаний, та тужливим поглядом проводжав доньку. Вперше за стільки років з його очей покотились сльози. Тільки він на них не зважав, а помалу пошкандибав до хати. Відчував, ніби в один момент постарів на кілька років.
Цілий день ходив понурий та задумливий, розмовляючи з собакою, котрий вслід ходив за його ногами, ніби відчуваючи, як Василю Петровичу важко на душі. Доньки виросли, і ні одній діла до батька немає. Ніби й не сам – а насправді як те самотнє дерево при дорозі. Ото тільки пес вірний поруч.
Ввечері постукала Ольга Миронівна, вона якось несміливо переступила його поріг та мовила:
– Ну що, діти схвалили твоє рішення?
Ще декілька годин тому Василь Петрович був ладний все повернути назад і далі жити самому. Але в голосі сусідки звучало стільки тепла і ніжності, що просто не зміг її прогнати. Ні, він не буде самотнім на старість.
– Проходь, Олю, проходь, – ще ніжніше запросив сусідку Василь. – А діти…Що діти? У них своє життя, а в нас із тобою буде своє, любочко.
