Всі колись були молоді, завзяті, щасливі та мріяли про кохання єдине та на все життя. Ось і я начитавшись романтичних книжок мріяла по того єдиного.
Жила я в маленькому селі. Де в кожній хаті проживала по декілька сімей і в кожної сім’ї що найменше по двоє дітей. Весело нам було. Влітку ми гралися в піжмурки у квача, їздили на ставок купатися, звідки нас синіми за вуха витягували батьки. Взимку ганяли на ковзанах по льоду, ще у нас були великі гори звідки ми злітали на санчатах, а хто сміливіший на лижах, а також сніжками один одного закидали. Цією ж гарбою ходили до школи. В нашу велику дитячу компанію входив мій сусід. Старший за мене на два роки, звали його Іваном.
Коли були малі, дружили по дитячому, але коли вже почали вечорами на лавках сидіти, а згодом і в клуб пішли то він мене почав проводжати по сусідські. Так мені говорив. Доведе до двору та йде додому. Одного дня Іван вийшов на вулицю, а тут прямо в руки йому повістку: “Бажаємо здоров’я та чекаємо у військкоматі”. Ось настала пора і йому йти в армію. Мені так сумне стало на душі. Я звикла що він завжди поряд. Завжди відчувала від нього не то якусь захищеність, не то опіку, як старшого брата, а зараз можу сказати й закоханість. Іван весь вечір мені промовляв: “Тільки дочекайся мене. Я думав, що це по дитячому прихильність, але ж ні, ти моє кохання на все життя”.
Зі сльозами на очах саджали Івана на поїзд. Перед відряджанням поїзда почали прощатися, я попала в останню чергу. І так солодко він мене обійняв, та й промовив одні й ті слова: “Тільки дочекайся”.
Перший лист від Івана прийшов десь близько через два місяці. Вибачався, що відразу не написав. Не було можливості, тому що того дня їх направили на курс молодого бійця. Де ввечері тільки падали на ліжка, закривали очі, а зранку відкривали. Зараз їх перевели на менш жорсткий режим, де з’являється хвилинка написати листа. Також писав, що тільки там він зрозумів наскільки я для нього дорога, що сильно сумує та кохає.
Листи надходили від Івана кожного місяця, на які я відразу відповідала. Але так склалось, що після школи я поїхала навчатися в місто в інститут, де зустріла Дмитра. І як я тоді вважала, закохалась з першого погляду. Соромно мені було перед Іваном, але не обіцяла я йому нічого. Тоді я вважала, що Іван моя доля, поки не зустріла Дмитра.
Через пів року нашого знайомства з Дмитром, я зрозуміла що вагітна. В той же день я повідомила цю чудову новину. Від щастя у нього й сльози полились. Як підняв він мене на руки та й почав кружляти по всій кімнаті. Я тоді була найщасливіша жінка на світі. Наступного дня, Дмитрик зайшов за мною в гуртожиток подавати в РАЦС документи. Потрібно було терміново побратися.
Батькам ця новина була як грім з ясного неба. Настільки вони були здивовані моїм рішенням.
-А як же Ваня,- запитує мама.
-У нього інша буде доля, не я. – трішки соромлячись відповіла я.
У батьків відгуляли ми весілля та й поїхали жити на Батьківщину Дмитрика. Проживав він на західній стороні країни. Там я ніколи й не була. Сім’я велика, але дуже привітна та дружня. У Дмитра мого дуже багато родичів. З першого разу всіх і не запам’ятала. Проживали разом з батьками дружно та весело. Можу сказати, що мені пощастило з чоловіком, сварились дуже рідко, а якщо щось таке і відбувалось, то швидко конфлікт уладнували. За двадцять років подружнього життя у нас народилось два сини, Микитка та Артем. Зараз уже дорослих, точна копія батька.
Але інколи й доля готує нам несподівані випробування. В 45 років Дмитро заболів гангреною. Промучившись п’ять років — помер. Я розуміла, що це важка хвороба, але надія була остання, що все ж таки подолає цю недугу. Коли його не стало, у мене зупинився час, я не розуміла, що мені робити далі. Батьки Дмитра померли раніше. А в мене ще була жива мама. Тому я продала дворище, де була батьківщина чоловіка та й повернулась на свою батьківщину.
Мама уже нас чекала, я її ще раніше повідомила про свій переїзд. Тільки просила трішки почекати поки я уладнаю питання з продажею будинку. Не встигла я поріг переступити як мама мені говорить.
-Тут Іван заходив колись до мене, запитував як у тебе справи. У нього жінка померла нещодавно, рак у неї був.
-Зрозуміла… А він зараз тут, приїхав у відпустку? – запитую я. Знаю, що коли прийшов він з армії й почув новину про мене відразу оженився з дівчиною з сусідньої вулиці та й виїхали вони у місто й дві доньки у нього народились.
І тут чуємо, що ходить хтось по подвір’ї. Дивлюся я у вікно, а там Іван. Я його останній раз бачила на вокзалі, коли саджали на потяг. Таке відчуття, що час повернули назад. Я вдома і сусід Іван зайшов за мною, щоб іти в клуб. Тільки ми уже не діти…
–Привіт, Ваню! – вибігаю я з хати та обнімаю Івана.
–Привіт, Марусю. – з тією хрипотою в голосі промовив мій сусід. – стільки часу пройшло, а ти зовсім не змінилась, така ж гарна, як і двадцять п’ять років тому. Марічко я знаю твоє горе, та й у мене також дружина померла і знаю, що ми вже не молоді й в кожного діти, але важко одному крокувати по дорозі життя. Давай знову спробуємо бути разом?
Таке відчуття, що я сплю і що це відбувається не зі мною. Мене знову нахлинули спогади тих дитячих відчуттів. Єдине, що я промовила – давай.
Після моєї згоди я переїхала по сусідству до Івана. Зараз у нас дружня, щаслива, велика сім’я. Дівчатка Івана для мене, як рідні, а мої сини знайшли в Івана кріпку, чоловічу підтримку. Дуже цікаві повороти долі яких ти навіть уявити не міг. Все-таки перше кохання воно єдине і на все життя!
