Мама каже, в дитинстві я була слухняною дитиною. Виконувала геть усі доручення. Якось мама розповідала мені про страшних людей, які викрадають дітей. Мені заборонили відчиняти двері не знайомцям. Мама сказала, не відповідати на телефоні дзвінки. Навіть якщо незнайомець представиться «мамою» чи «татом», двері не відчиняти. В них, батьків, є свої ключі і вони зайдуть самостійно. Я запам’ятала.
Пішли батьки на роботу. На вулиці зима. Темніє рано. Мама прийшла в сім годин. Вона постукала в двері. Попрохала відчинити. Що вона почула у відповідь?
— Тьотю, ви мене обманюєте! Я вам не відчиню!
— Доню, це я! Твоя мама. Хіба ти по голосу не чуєш?
— Може ви його змінили. Я таке в мультиках бачила.
Мама переконувала мене відчинити впродовж двадцяти хвилин. В неї нічого не вийшло. Чому мама не відчинила своїм ключем? Вона його забула.
Прийшов батько. Він звільнився з роботи близько восьмої. Мама впродовж трьох годин стояла під дверима. Доля в той день сміялася над моїми батьками. Тато загубив ключа чи забув на роботі. Головне друге, йому я теж не відчинила!
Аби не спати на вулиці, батьки поїхали до бабусі. Вранці вони вже були в квартирі. Взяли бабусиного запасного ключа. Батьки не сварили мене. Вони самі навчили нікому не відчиняти. Я їх послухала. Тепер це наш сімейний анекдот. Батьки згадують цю історію з посмішкою.
