«Старих потрібно поважати! Вони колись нашу країну піднімали! Ми теж такими будемо, майте повагу!» — кричать з усіх сторін. Я тільки «за» повагу до інших. Це правильно! Люди заслуговують на гарне відношення, але тільки тоді, коли вони вам нічого поганого не зробили. Чому я повинна поважати старого пp0йдucвітA, коли він «випльовує» мені в обличчя пp0kль0nu?
Історія сталася в автобусі. Ми з подругою їхали в Львів. Планували провести там літо. В Львові моя сім’я має невеличкий будиночок за містом. Ми використовуємо його, як дачу. На це літо, я виторгувала його для себе. Ми їхали з Вінниці. Дорога займала майже вісім годин. Виїжджали ввечері. Ми спеціально купували квитки на пізні маршрути. Нам не хотілося їхати в день, під сонцем. Моя подруга погано переносить жару. Вона може втратити свідомість в таких умовах.
Купили місця поруч. Планували в дорозі слухати музику чи дивитися фільми, які ми загрузили на ноутбук. Почалася подорож нормально. Сумки запакували, сіли на свої місця. Перед нами, через два сидіння, дрімав дідок. Він заснув, як тільки сів в крісло. Дідок тихенько хропів. Він нікому не заважав, як і ми.
Проїхали нормально майже всю дорогу. Спати в кріслах не зручно. Ми, сонні та втомлені, вийшли на передостанній зупинці. Вирішили сходити за кавою. Сонце зійшло. Воно вперто виїдало нам очі. Випили каву та пішли назад, але зайняти свої місця не змогли.
В наших кріслах сидів той самий дідок. Він дрімав всю дорогу, а зараз не може спати. Сонце йому заважає, тому він, без нашого дозволу, пересів.
— Я не знав, що ці місця чиїсь! — Кричав впертий дід.
— Точно? Тоді чому наші речі на вашому сидині? Коли ви їх переносили, то не думали, що вони чиїсь і місце теж чиєсь? — Питала моя подруга.
— Дівчата, я старий, мені потрібно багато відпочивати. Якщо я не посплю, то буду хворіти! Розумієте? Ви хочете старого діда в могилу загнати?
— Батьку, — не витримала я, — що вам заважає затягти шторку на вікні і спати далі?
— Воно все одно пече й світить!
— Так у нас все те саме! — Кричала подруга.
— Не підвищуй голос на старших! — Пищав дід. — Я на війні воював! За вас, двух дорослих корів! Завдяки моїм трудам ви зараз живі й здорові! Яка мені дяка після всіх зусиль? Місце уступити не можуть!
Сварка продовжувалася довго. Ми не збиралися віддавати свої місця. Різниці, якщо чесно, ніякої. Сонце світить однаково. Хтось скаже: «Якщо немає ніякої різниці, то чому ви сварилися? Треба бути м’якшими, мудрішими. Уступили б місце діду. Грець з ним!». Ви не розумієте. Тут діло принципу. Ми всі рівні в тому ч0pт0в0му автобусі. Ми заплатили гроші, спокійно їхали і були готові терпіти жару годинку-дві. Тут питання не комфорту, бо, як я вже казала, сонце світило однаково нам і тому діду. Проблема в тому, що той старий хрущ вирішив, ніби може робити все, що йому заманеться в силу віку.
Сидіння свої ми відвоювали. За нас вступилася інша пасажирка. Дід пішов на своє місце, але шипів всю дорогу в нашу сторону. Залишок дороги проїхали в навушниках, аби не чути балачок старого. Після сварки, добра половина автобусу дивилася на нас з осудом в очах. Ми їх ігнорували. Немає чого танцювати під дудку старого, невихованого навіженого.
