Мені сімдесят років. В мене немає нікого, окрім доньки. Вона живе зі мною все життя. Я завжди годила їй. Старалася багато працювати, щоб в неї усе було. Я заплатила за її освіту, купила квартиру та машину. Донька все ще живе зі мною. Їй п’ятдесят років. Вона працює в магазині парфумерії, свою квартиру здає і не планує від мене їхати.
Я намагалася надоумити її. Хотіла заміж видати, а вона впирається. Донька не бачить проблем у нашому житті, але їх помічаю я. В нас нікого не має. Ми не маємо подруг чи знайомих. Я не вийшла заміж вдруге, а донька взагалі ні разу не мала серйозних стосунків. Вона не бажає створювати сім’ю.
Коли в мене з’являлися чоловіки, донька вимагала покинути їх. Вона влаштовувала скандали та істерики. Я не могла їй відмовити. Слухалася, як лялька на ниточках. Мої подруги теж не подобалися доньці. Вона вважала їх дурними та огидними. Поступово, я припинила з ними спілкуватися.
Зараз, я шкодую про все. Я зарано купила їй квартиру. Доньці ледь виповнилося вісімнадцять, коли я зробила їй грандіозний подарунок. Подруги відмовляли. Казали, я розбещу її. Вони радили притримати подарунок до того часу, як вона привчиться до самостійності. Я не послухала.
За квартиру платила я, продукти купувала теж я. Донька працювала, але не вважала за потрібне розраховуватися по квитанціям. Тоді я не думала, що роблю щось погане. Я жила заради доньки і вона чудово це засвоїла. Занадто добре їй далося це розуміння. Так я й п0mpy самотня. Навряд чи на мої п0x0p0нu прийдуть гості. Буде лише донька і все.
Сумно думати про своє життя, але нічого не виправиш.
