Бабусі на касі стало погано. Вона схопилася за серце. Касирша ігнорувала стан бабусі. Вона продовжувала насідати на неї, що та затримує чергу. В бабусі тремтіли руки. Вона стралася позбирати покупки в пакет, але руки не слухалися. Люди в черзі не проявляли ніякого ентузіазму. Вони не хотіли допомагати чужій людині.
Я хутенько вийшла з черги. Всі покупки позбирала. Бабуся намагалася відмовитися. Вона ледь-ледь шевелила побілівшими губами. Я відвела бабусі в сторону. Вона ступала помалу. Її кроки нагадували котячі, бо були настільки маленькі.
— Немає вільних машин. – Сказали в швидкій.
Сваритися не було часу. Може в бабусі серцевий напад. Я викликала таксі. Зроблю добру справу. Завезу бабусю за свої гроші. Вони нічого не варті в порівнянні з людським життям.
Таксист надзвичайно неприємний чоловік. Він підганяв нас. Нарікав, що я тягаю стару жінку по таксі. Радив піти на маршрутку.
— Ви можете помовчати?! – гаркнула я. – Без вас знаю, що мені робити!
Таксист замовчав. Він дивився на мене здивовано. Бабусю не могла посадити декілька хвилин. Вона геть нічого не розуміла. По дорозі жінка постійно щось говорила. Я не зрозуміла з першого разу. Довелося прислухатися.
— Ігор… Ігор… Голодний…. Хвилюється….
«Можливо то її внук» — подумала я. – «Треба буде дізнатися адрес чи телефон. Дитина може хвилюватися».
В лікарні бабусю прийняли одразу. Її дані записували з паспорту, який вона носила з собою. Пощастило. Я запам’ятала адресу. Бабусю забрали. Її верхній одяг залишився в приймальній. В пальті я знайшла ключі.
«Сподіваюся вони від квартири» — я молилася подумки.
— Привезете бабусі зміний одяг? – Поцікавилася медсестра.
— Так. – Збрехала я. – Що їй потрібно?
— Спіднє, легкий верхній одяг, тапочки, зубна щітка, рушник і не забудьте зарядку для телефону. Треба ж бабусі дзвонити, щоб її стан перевірити.
— Дякую, сестро.
Знову викликала таксі. Їхали хвилин двадцять. Бабуся не жила в квартирі. Вона мала невеличкий будиночок. Він знаходився майже в кінці міста. Довелося погратися з ключами. Огорожа замикана на ключ. Поки я знайшла необхідний серед десяти схожих, я встигла замерзнути. Давно моросив маленький дощ. Напевно, небеса відчули мій настрій.
Я обережно відчинила вхідні двері. В домі не горіло світло. Може дитина вже спить. Я увімкнула світло в коридорі.
— Ігор, — тихенько мовила я.
Ніхто не відповів. Я покликала знову.
— Ігор.
— Мяу. – Відповів кіт.
Чудово. Є хтось живий. А внук де? Я пішла перевірити кожну кімнату. Ні в одній, ні в другій нікого не було. Хата пуста. Може внук відчув свободу і досі десь гуляє або ж… Я глянула на кота.
— Ігор? – Запитала здивовано.
— Мяу! – Підтвердив кіт.
— Ігор. – Сказала стверджувально.
— Мяу!
— Доброї ночі!
— О, Господи! – Я підскочила від несподіванки.
— Ох, перепрошую! Не хотів вас лякати. – В дверях стояв високий, коренастий чоловік. — Ви волонтерка? Щось трапилося з тіткою Тамарою?
— Ні… Тобто так!
— То ні чи так? – Чоловік посміхався широкою посмішкою.
— Я не волонтерка. Так, сталося. – Нарешті пояснила я. – В бабусі серце прихопило. Я її до лікарнв відвезла. Мене ж додому відправили. Я чула в таксі, що вона говорила про якогось Ігора. Подумала, може внук. Це ж не добре, що дитина сама буде. Приїхала сюди, а тут… Цей Ігор. – Я ткнула пальцем в сторону кота.
Чоловік сміявся від душі. Трішки заспокоївшись, він запитав.
— Що там з бабусею?
— Нічого не сказали. Її забрали, а мене додому відправили за речами.
— Ось воно що. – Чоловік задумався на якусь хвильку. – Дивіться. Зробимо так. Лягайте в тітки Тамари. Додому вже пізно їхати. Завтра я завезу вас на машині додому, а сам поїду до тітки Тамари.
Я подумада якусь хвилину.
— Слушна думка. – Погодилася я. – Як вас звати, чоловіче?
— Максим.
— Будемо знайомі.
Зранку зробили так, як сказав Максим. Я спробувала жити своїм життям, але цікавість розпирала. Я ходила до бабусі регулярно. В неї постійно сидів Максим. Більше рідні бабуся не мала. Максим був звичайним сусідом, але він взявся наглядати за старою жінкою. Між ним і мною пробігла якась іскра. В нас швидко зав’язалися стосунки. Тепер ми вдвох наглядаємо за тіткою Тамарою.
