На нашому поверсі в гуртожитку було двоє абсолютно різних хлопців, які за дивним збігом обставин потоваришували. Та так, що в майбутньому нікого ближче не мали. Навіть дружини не мали такого впливу.
Дивною мені здавалась ця дружба. Один хлопець сирота, якому байдуже на все оточення. Навіть й на себе самого. Не проходило й одного дня, щоб той не потрапив до якось катастрофи по типу бійки. А інший був з багатої родини. Боявся навіть гучних звуків. А все тому, що батько тиран лупив його за все. Навіть якщо той просто одягнений не так, як той хотів.
Потоваришували вони в логічній ситуації. Олег, сирота, проходив повз магазин, за яким лупцювали Назара. Як не дивно, залишити таку подію без уваги той не міг, тому вступився. Хоча, можливо, це було тільки інстинктивно. Бійка, та без нього, уявляєте?
Після того випадку вони потоваришували. Олег захищав Назара, а той завжди пригощав Олега смачненьким. Хлопці завжди ходили разом, писали курсові, навіть на побачення подвійні ходили. Якось, я побачила, як Олег лупить палкою по мега дорогому мерседесові останнього року випуску. В мене тоді ледь щелепа не відпала.
Як виявилось, то була машина батька Назара, який не соромлячись нікого, при самому вході в гуртожиток знову почав лупцювати сина. Метод кардинальний, проте дієвий. Розплатившись дорогою машиною за свою агресію до беззахисної дитини, яка не може відбитись від батька, той перестав себе так поводити. Навіть взяв на стажування обох хлопців до себе на фірму.
Назар з кожним днем став більш впевненим у собі, а от Олег вчився контролювати себе, та свої вчинки. Здавалося, що кожен з них мав в собі частинку того, що не вистачало іншому. Вони доповнювали одне одного. Напевно, то був перший та останні й раз, коли я стала свідком такої щирої та міцної дружби.
