Декілька днів назад я забирала свою дочку з поліцейського відділку. Вкрала з магазину косметики дорогу туш для вій, ну і звісно, її зловили та викликали поліцію та батьків.Мені так соромно було… навіть не знаю за що більше – за вчинок доньки, чи за те, що я не змогла за п’ятнадцять років материнства донести до неї, що таким чином гарне майбутнє собі не побудуєш. Я ж бо знаю, з особистого досвіду.
Коли я була в її віці, то зустрічалась з критим, як мені здавалось, хлопцем. Мені п’ятнадцять, йому вже цілих дев’ятнадцять. Здавалось, і всі проблеми світу нам по коліно. Підлітковий максималізм, так сказати. Була у нас одна традиція – знаходити чужі дачі за містом, та влаштовувати там вечірки. Ми нічого не крали, тільки розважались. Справа була досить дивакуватою та небезпечною, проте скільки адреналіну.
Якось, в один з вечорів, коли ми влаштували чергову вечірку, власник будинку вирішив приїхати перевірити територію. Ох і скандал тоді був. Нас всією компанією загребла поліція. Батьки разом складались грошима, щоб забрати позов, та щоб нас не судили. Чоловік довго відмовлявся, але коли суму збільшили вдвоє, все ж погодився. Зрозуміло, що після цієї витівки я ще рік не ходила гуляти. Тільки навчання, дім, репетитори. Навіть з хлопцем не бачились, що й призвело до нашого розриву. Тоді мені це здавалось трагедією, а зараз бачу, що батьки вчинили правильно. Якби я залишилась з ним, та спілкувалась з тією компанією, мій максимум був би здавання пляшок, щоб купити випити… Зараз я їм вдячна.
Гадаю, зараз донька також образиться на мене за своє покарання. Та я впевнена, що з часом вона зрозуміє, чому я вчиняю саме так. Часто нам доводиться робити те, що потрібно, а не те, хочеться
