Коли я виходила заміж за Ігоря то уявляла яким щасливим буде наше сімейне життя. Коханий обіцяв, що у нас буде будинок та автомобіль, що ми кожного року будемо їздити на відпочинок. А поки ми маємо пожити у його родичів. Це лише тимчасово, поки він не знайде роботу, яка відповідатиме його очікуванням, а потім він купить нам житло.
Але, як відомо, те, що здається тимчасовим, розтягується на роки. У нас народилося двоє дітей, а Ігор так і перебирався тимчасовими заробітками. Коли у нас вдома уже не було чого їсти, я не витримала та влаштувалася на роботу, молодшого сина Артема влаштувала до дитячого садочка.
Думала, що це розворушить мого коханого чоловіка, але цього не сталося, він похвалив мене та далі потягуючись дивився телевізор.
Оскільки працювала я до пізнього вечора, то попросила забрати з садочка Артема. Ігор наче мене зрозумів та я спокійно пішла на роботу.
Коли я повернулася додому з важкого робочого дня, то була дуже втомлена. Я не звикла стільки працювати. “Ну нічого, звикну” – подумала я. Мої ноги боліли, але я дуже хотіла побачити своїх дітей Артема та Івана. Я відчинила двері та ввійшла в будинок.
Я швидко побігла до кімнати, де часом грала з дітьми. Двері були зачинені та я почала стукати. “Іван, Артем! Відчиняйте двері, мама вдома!” – кричала я з нестерпним хвилюванням у голосі. Але відповіді не було.
Тоді я почала обшукувати будинок. Серце билося все швидше і швидше – Артема та Івана ніде не було. В кімнаті на своєму звичному місці сидів Ігор та дивився телевізор.
Мене охопила паніка. Я не могла зрозуміти, де могли подітися діти. Очі наповнилися сльозами.
Ігор виглядав спокійним і безтурботним, як завжди. Я просто не могла уявити, як він може бути таким спокійним, коли їх діти зникли безслідно. “Де наші сини? Що тут сталося?” – кричала я на чоловіка, відчуваючи гнів і страх одночасно.
– Іван пішов забирати Артема з садочка, скоро прийдуть, – з холодною байдужістю відповів чоловік.
– Як ти міг довірити дитині забрати з садочка іншу дитину?! Чим ти так був зайнятий, що не міг виконати моє єдине прохання?
Я побігла на вулицю, щоб знайти наших дітей. На вулиці було літо. Ігор побіг за мною, він наче прокинувся від довгого сну, ми почали шукати дітей разом. В першу чергу побігли до дитячого садочка, хлопців там не було, тоді ми вирішили повернутися назад думаючи, що ми з ними розминулися.
Увесь цей час моє серце шалено билося, я вже навіть забула про свою втому. У мене було лише одне бажання – знайти дітей. Проте їх ніде не було. Я не мала сили сваритися з чоловіком. Та й що б це змінило? Коли я вже хотіла викликати поліцію, то раптом почула як хтось тихенько плаче.
Це були наші діти, вони сиділи на дитячому майданчику обійнявшись. Іван мовчав, а Артем плакав. Побачивши нас, хлопчики кинулися в обійми. Іван сказав, що він переплутав двори та вони заблудилися.
Я раділа, що все обійшлося. Дорогою додому Ігор увесь час мовчав, а я хотіла, щоб цей день якомога швидше закінчився.
Я не знала що мені робити наступного дня. Тепер я не можу довіряти дітей Ігорю. Я домовилася, що завтра піду з роботи на годину раніше, а у вихідний відпрацюю цю годину.
Поки так, Ігор не попросив у мене та в дітей пробачення, а я не знаю чи варто продовжувати ці стосунки.
