Моя донька пішла гуляти з собакою, а повернулася з дитиною. Вона привела додому хлопчика семи років. Він стояв в порозі, переступаючи з ноги на ногу. Виглядав хлопчина неохайно. Його сіренька кофтинка розтягнута внизу, рукава чорні, від бруду, а на ногах одягнені діряві штани. Він соромився заходити до квартири, хоча донька завзято кликала його. Обличчя в хлопчика бліде та схудле. На пальцях безліч pAn.
— Мамо, ти не заперечуєш, якщо наш гість залишиться в нас? — Тихенько запитала донечка.
Я стояла абсолютно німа. Що казати в такій ситуації? Я вперше бачу цю дитину. Цього хлопця ніколи не було в нашому дворі. Я знаю всіх дітей.
«Чия це дитина?» — ця думка не покидала мене.
Ми сіли до столу. Донька поставила чайника, зробила нам чаю та нарізала пиріг. Я поставила на стіл фрукти. Хлопець дивився на їжу голодними очима. Він постійно ковтав слину, але намагався це приховати.
— Сину, будеш суп з бутербродом? — Запитала я.
Хлопець подивився на мене великими очима. Він хотів їсти. Це видно.
— Ні, що ви пані. Я не хочу! Дякую.
«Господи, яка ввічлива дитина!»
Я насипала їжу і стала чекати пояснень. Хлопчика їв з ентузіазмом. Він не чув, про що ми говорили. Їжа заполонила всю його увагу.
— Максим з дому втік. Його батьки п’ють. — Почала розповідь донька. — Окрім них, в нього нікого немає, мамочко. Він не хоче назад додому. Там немає їжі, тиші та тепла. Максим вирішив жити на вулиці.
Я похитала головою. Так діла не буде. Потрібно вирішити ситуацію по-іншому. Не може семирічний хлопчик жити на вулиці. Доньці нічого не пояснювала. Вона ще маленька. Сказала, що сьогодні наш гість спатиме в нас. Попрохала свою малечу допомогти підготувати гостю спальне місце. Зранку планувала піти з Максимом в поліцію (а на той час — міліція). Нехай вони вирішують це питання.
В поліцію пішли втрьох. Донька постійно запитувала, навіщо ми це робимо. В поліції хитали головою та цокали язиком. Виявляється, дитина тікає з дому не вперше. Горе батьки обіцяли виправитися, плакали, падали в ноги. Їм давали шанс і не один. На цей раз, батьками займуться серйозно. Хлопця забрали в дитячий будинок.
На цьому моменті, я хотіла поставити крапку в цій історії та далі жити. Донька вирішила інакше. Вона попрохала дізнатися, куди поселять Максима, щоб мати змогу ходити в гості. Отримати цю інформацію було важко. Дякую молодій співробітниці, яка не змогла довго дивитися великі та сумні очі моєї доньки. Ми отримали адресу дитячого будинку.
Донька намалювала листівку, вишила мака і тільки тоді ми поїхали в гості до Максима. Про зустріч попередньо домовилися. Максим щиро зрадів побачивши нас. Подарунки донечки прийняв з широкою посмішкою. Хлопчика хвилювало одне — в нього немає подарунку для своєї рятівниці. Він взагалі не хвилювався за батьків. Шкода, але вже в такому малому віці дитина взагалі не любила своїх рідних. Ми приїздили до Максима часто. Донька завжди гарно вдягалася та робила подарунки своїми руками. Хлопчик відповідав їй взаємною увагою. Про що вони говорили, гадки не маю. Я старалася відходити, щоб вони побули наодинці. Донька досі не розповідає про їхні бесіди.
Максимених батьків позбавили батьківських прав, а його самого хотіли забрати люди з іншої країни. Хлопцю подобалися його майбутні батьки, але він не хотів розлучатися з моєю донькою. Вони прощалися надзвичайно довго. Діти домовилися знайти однин одного. Для своєї цілі обрали адресу дитячого будинку, в якому Максим провів рік. Навіть якщо вони переїжджатимуть, то не втратять зв’язок таким чином.
Пройшло багато років. Донька декілька разів в рік отримувала листи. Вона відмовлялася переїжджати. Прожила до свого дев’ятнадцятиріччя зі мною. Переїхала в двадцять, коли вступила до університету. Про листи домовилася, щоб їх відправляли їй на нову адресу. Працівниця дитячого будинку люблязно погодилася виконати це прохання.
Як розвивалася історія, я не знала тривалий час. Донька нічого не говорила. Приїхала в кінці навчання з Максимом та дитиною під серцем. Я ніяк не могла прийти до тями від такого сюрпризу! Хлопець, — хоча ні, тоді то був чоловік, — приїхав з Німеччини за своїм першим та єдиним коханням. Він зробив доньці пропозицію ще декілька років тому, в листах. Донька погодилася не думаючи. Зараз вони живуть в Німеччині. Приїздять раз на рік. Моя онучка росте надзвичайно швидко. Донька часто сміється над своєю історією кохання. Каже, собака допоміг знайти їй чоловіка.
— Як добре, мамочко, що ти мені його подарувала. Хто знає, може я б зараз була самотня.
— О то правда! Що б ми без нього робили! — Підхоплюю її жарт.
Максим вдячний нам безмежно. Він багато чого досяг в Німеччині. Його батьки, впливові люди, дали йому гарну освіту та гроші, які Максим помножив. В себе вдома має декілька квартир, машини й непоганий бізнес.
Та зустріч стала знаковою для нас усіх. Ми зустрілися при надзвичайно дивних обставинах, але стали справжньою сім’єю. Дійсно, доля незбагненна штука!
