Марина із зусиллям викотила дитячого візочка з під’їзду: їх п’ятиповерхівка з вузькими сходами абсолютно не пристосована для такого “транспорту”. Добре, хоч діти не прокинулись, бо лунав би зараз подвійний вереск на всю вулицю.
Жінка дуже хотіла , щоб щодня цього важкого візочка вона зносила не сама, щоб допомагав її чоловік, але, на жаль, він виявився зовсім не готовим до сімейного життя, а особливо до відповідальності за дітей. Коли довідався, що Марина вагітна, почав наполягати на аборті. Проте жінка категорично відмовилася. Чоловік довго вмовляв позбутися маляти, а коли дізнався, що дружина носить під серцем одразу двох, то зник наступного ж дня, навіть речі свої не всі забрав.
Марина ж поплакала, але не здалася. У відчай впасти не давали дітки, що весь час підбадьорювали маму веселими поштовхами зсередини. Жінка заспокоювалася тим, що розмовляла з ними, співала їм пісеньки, а вони відповідали їй приємними рухами в животі.
Через кілька місяців народилися донечки-близнючки. Марина доглядала за ними сама, рідних та близьких друзів в місті не мала. Проте були речі, з якими тендітні жіночі руки не могли впоратися. У кімнаті біля ліжечок було лише розкладне крісло, але спати на ньому щоночі було дуже незручно, через це починала боліти спина. Вона давно планувала перенести в дитячу диван з іншої кімнати, проте в самої на це не вистачало сили, а просити чужого чоловіка не наважувалася.
Якось, гортаючи стрічку новин в інтернеті, Марина натрапила на оголошення про послуги “чоловіка на годину”. Це було саме те, що потрібно. Жінка одразу ж зателефонувала.
На виклик прийшов серйозний і чемний чоловік років тридцяти. Він швидко розібрав диван на частини, щоб можна було пронести крізь вузькі двері, і заходився доводити його до пуття вже в дитячій кімнаті.
Донечки спали, тож Марина вийшла на кухню, щоб поглянути на страву, що саме готувалася на плиті. В цей час, як на зло, прокинулася одна із сестричок, розбудила своїм плачем другу, і за мить обоє розривали квартиру голосним криком. Жінка швидко помила руки та кинулася в дитячу, але, поки добігла, діти вже заспокоїлися.
В кімнаті вона побачила зворушливу картину: “чоловік на годину” схилився біля ліжечок і розмовляв із малюками. Дівчатка посміхалися і відповідали йому агуканням.
– Ви добре ладнаєте з дітьми, — зауважила Марина, — могли б вихователем працювати.
– У мене самого дві донечки … було … – тихо відповів чоловік, раптово відвернувшись.
Марина зрозуміла, що бовкнула щось не те, але не знала, що саме.
– Все, роботу завершено, — констатував помічник, докрутивши останній болт на дивані.
– Дуже дякую, що б я без вас робила, — раділа жінка.
– Викликали б іншого, який зробив би те ж саме, — якось сумно посміхнувся «чоловік на годину».
– А можна вам запропонувати кави? – несподівано для самої себе промовила Марина, якій починав подобатися цей стриманий чоловік з сумними очима.
– Із задоволенням, — погодився він. – До речі, ми досі не знайомі. Я – Дмитро, а як звати вас?
– Марина, — чомусь знітилася жінка.
Вони сиділи в кухні, поряд агукали та шуміли брязкальцями близнючки у своєму великому подвійному візочку. Все це нагадувало тиху сімейну ідилію.
– Ви вибачте мені за таку реакцію на ваші слова про вихователя, я зовсім не образився, але мене це зачепило за живе, — заговорив Дмитро. – Ще рік тому я жив у столиці, мав будинок і сім’ю – дружину й двох донечок-близнючок. Але потім трапилась пожежа – дружина й діти загинули. Ніколи не пробачу собі, що затримався того дня на роботі. Жити в столиці більше не зміг, повернувся сюди, в рідні краї…
У Марини з очей полилися непрохані сльози, і вона, розчулившись, підійшла до Дмитра. Двоє геть чужих людей, обійнявшись, тихо плакали разом.
Ідучи, чоловік несміливо запитав:
– Можна, я і завтра прийду?
Марина не заперечувала…
Він прийшов і завтра, і післязавтра. А незабаром залишився назавжди. Кожен з них знайшов один в одному те, чого відчайдушно потребував …
